Фантастика Всесвіту. Випуск 4

— Це чудо, як вони там вибрикують, еге? — сказала Гейзл.

— Га? — буркнув Джордж.

— Чудовий балет, еге? — сказала Гейзл.

— М-м-м, — згодився Джордж.

У голові в нього визрівали блюзнірські ідеї. Не такі вже й гарні ці балерини, не кращі за будь-яких інших. Зовсім тотожні в своїх залізних шарнірах, з ранцями, наповненими свинцевим шротом. Лице кожної ховалося за машкарою — щоб ніхто, споглядаючи їхні вільні витончені рухи і гарненькі личка, не відчув того, що відчуває кіт, скуштувіавши валер’янки. Джордж побавився собі думкою, що танцюристів, може, й не слід нівелювати, проте він не встиг зайти далеко думкою — зумер в його психорадіонівеляторі розпорошив оці розумові зусилля.

Джордж тіпнувся. Тіпнулися й дві балерини, а шість інших спокійнісінько продовжували танцювати. Оскільки Гейзл не потребувала власного психорадіонівелятора — їй цікаво було взнати, на що був схожий останній сигнал.

— Так, немов бемкнули у молочну пляшку, — відповів Джордж.

— Думаю: це справді чудово — слухати різні там сигнали, — замріяно сказала Гейзл.

— М-м-м, — відповів Джордж.

— Була б я Генеральною Нівеляторшею, знаєш, що б я зробила? — сказала Гейзл.

Гейзл таки добряче була схожа на Генерального Нівелятора — жінку на ймення Діана Мунглемперс.

— Якби я була Діаною Мунглемперс, — провадила своє Гейзл, — щонеділі я б передавала дзвони — тільки дзвони…

— Я зміг би мислити тоді — якщо б увесь час дзвонили, — зітхнув Джордж.

— Ну, можна було б зробити їх дуже сильними, — відповіла Гейзл. — Я так думаю, що з мене вийшов би справді чудовий Нівелятор.

— Не кращий і не гірший за інших, як велить норма, — зауважив Джордж.

— Хто ж краще за мене знає, що воно таке — норма, — сказала Гейзл.

— Ще б пак, — промимрив Джордж. Саме тут у нього в голові ворухнулася непевна думка про свого наднормального сина, який сидить у в’язниці, про Гаррісона. Але тут двадцятиоднозалпова канонада поклала цьому край.

— Любий, — сказала Гейзл, — це було жахливо?

Це було так жахливо, що Джордж стрепенувся і сполотнів — сльозинки з’явилися в кутиках зчервонілих очей.

Дві балерини зомліли й попадали б на підлогу, та залізні шарніри, немов підпори, врятували їх од того.

— Ти геть побілів, — сказала Гейзл, — може, ляжеш на канапу — тобі, любий, на подушках було б таки легше з отим нівеляторним ранцем.

Вона мала на увазі сорок сім фунтів пташиного шроту в брезентовій сумці, що застібалася на шиї Джорджа висячим замком.

— Іди відпочинь трішки від свого ранця, мене не обходить, що якийсь час ми будемо нарівні між собою.

Джордж лапнув свого ранця.

— Я й забув про нього. Я його більше відчуваю. Це вже — частка мого я…

— Ти останнім часом такий зморений, постарів наче, — говорила Гейзл. — Може б, ми проколупали маленьку дірочку в денці та й одсипали трохи отих свинцевих кульок? Лише дрібочку…