Філософія як історія філософії: Підручник

«Хто вірить у силу системи, — наголошує ще один представник романтичної громади В. Г. Ваккенроден (1773—1798), — той вигнав із свого серця любов до ближнього; хай краще нетерпимість почуття, ніж нетерпимість розсудку». Показовою для романтичного руху є ще й та обставина, що діалектично-ірраціоналістична, міфопоетична спрямованість думки його учасників легко узгоджується (а не суперечить, як чомусь прийнято вважати) з природничо-науковим або технічним характером їх фахової діяльності. Ми вже згадували про фізика-романтика Ріттера. Мабуть, слід згадати, що й письменник Новаліс був за освітою гірничим інженером.

Говорячи про ірраціоналізм (а то й «міфологізм») романтичного філософування, не варто (з огляду на сказане вище) вважати романтиків «затятими» противниками розуму, науки (принаймні природничої), об’єктивності та ін. Адже вони лише заперечували проти догматичної абсолютизації природного чинника, раціональності, об’єктивності, системності тощо, наголошуючи на важливості альтернативних чинників (духовності, почуттєвості, суб’єктивності та ін.), на генетичній першості останніх у людському існуванні.

У зв’язку зі сказаним не можна не згадати Б. Паскаля — одного з провідних представників опозиційного раціоналізму XVII ст. бароково-кордоцентричного мислення, який проголошував першість «логіки серця» щодо «логіки голови». Подібного роду «кордоцентризм» ми виявляємо і тут (і ще побачимо на терені вітчизняної історії філософії). Адже Новаліс, познайомившись із «кордоцентричними» думками голландського мислителя Ф. Гемстергейса, услід за останнім говорить про «моральний орган» як утілення сутності людини. Таким «моральним органом», за Новалісом, є «чуттєвість», або серце. «Серце», наголошує Новаліс, є «найістотнішим органом», саме існування якого пов'язане з нашою «справжньою досконалістю»[74].

I хоча, як уже зазначалося, позиції німецької класичної філософії та німецького романтизму були альтернативними, німецька класична філософія сформувалася в процесі жвавого діалогу з романтизмом, помітно збагатившись у ході цього діалогу. Збагатилися, звичайно, і романтики. Величезний вплив на філософію романтизму справив Фіхте, не кажучи вже про те, що без кантівської критики розуму взагалі не виникли б сприятливі умови для появи в Німеччині романтичного руху. Вже йшлося про радикальну еволюцію поглядів Шеллінга під впливом романтичної критики (можна лише додати, що і в свій «класичний» період Шеллінг багато в чому був близьким до романтиків).

Німецький неогегельянець XX ст. р. Кронер зазначає, що «романтичний рух перебував у найтіснішому зв'язку з рухом ідеалістичної філософії»[75], і, продовжуючи цю думку, зауважує: «Гегель включив у свою систему також мислительний урожай... поетизуючих філософів і... його тому, так само як і Шеллінга, можна охарактеризувати як філософа-романтика. Але при цьому не можна ніяк забувати, що він є не «тільки» ним. Як Гете об’єднав у собі класичний і романтичний дух, так і Гегель... був одночасно класиком і романтиком»[76].