Філософія як історія філософії: Підручник

Гегелівська концепція об’єктивної діалектики від самого початку мала універсалістську тенденцію, яка у своєму послідовному розгортанні вела в глухий кут унітаризму та завершення будь-якого розвитку й руху взагалі. Адже кожна з протилежностей (теза й антитеза), з суперечності між якими й починається акт діалектичного руху та розвитку, є відмінними одна від одної однобічностями, які «знімають» свою однобічність і відмінність у синтезі. Те, що до синтезу було індивідуальною особливістю, неповторністю тези й антитези в їх окремішньому одна від одної існуванні, тепер — у синтезі — об’єднується, узагальнюється, перестає існувати взагалі як індивідуальне, перетворюється на «момент» цілісності. у серії наступних синтезів, із яких, власне, і складається поступальний рух розвитку, індивідуально-неповторний зміст, як можна здогадатися, невпинно «мінімізується», або, висловлюючись математично, «прямує до нуля».

Разом із прогресуючою «мінімізацією» індивідуально-неповторного змісту діалектичного процесу неухильно загальмовується й сам розвиток. Адже джерелом «неспокою» світового духу, що забезпечує існування руху та розвитку, є наявність саме відмінних (неповторних у своїй окремішності) існувань. Ліквідуючи в невпинному синтезуванні самобутність і специфічність окремого, світовий дух неухильно загальмовує власний рух і розвиток аж до повного «завершення» процесу (як це ми реально й бачили в Гегеля).

Постійне нарощування інерції поступального діалектичного руху знаходить свій характерний вияв у об’єктивації (точніше, «узовнішненні» — нім. Entausserung), у, так би мовити, «заспокоєнні» внутрішнього «неспокою» світового духу. Такою його об’єктивацією є виникнення об’єктивної «іншості» світового духу — природи. Стосовно суб’єктивного духу людини аналогічну об’єктивацію спостерігаємо в невпинному процесі «опредметнення» (нім. Vergegens-tandlichung) його діяльної активності. Таке предметне «інобуття» суб’єктивного духу вже є не «своїм», а «чужим». Тому «опредметнення» в Гегеля завжди постає «відчуженням» (нім. Entfremdung).

Процес «відчуження», постійно прогресуючи, поступово «поглинає» («відчужує») внутрішнє єство діалектичного «неспокою» суб’єктивного духу, «нівелює» унікальність його внутрішньої «самості» — екзистенції. Цю обставину й мав на увазі один із сучасних англійських філософів X. Дж. Блекхем, характеризуючи гегелівську філософську побудову як таку, що «увінчує конструювання інтелектуальної загальної системи, в якій все схоплене, приведене в гармонію, задоволене та раціоналізоване. Цей палац був дивовижним, але ніхто не міг жити в ньому. Смак і реальність людського існування, його небезпеки та тріумфи, його горе й радощі залишилися на вулиці»[73].