Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

Стати військовою було моєю мрією ще з 9-го класу. Але натомість я стала провідником, 4 роки поспіль їздила на напрямку «Львів — Сімферополь». Моя дитяча мрія збулася, коли я вийшла заміж. Мій чоловік — кадровий військовий, в армії він уже майже 20 років. У мене і тато був військовим.

Причин іти в армію було дві. Перша — хотілося зробити щось для перемоги. Друга — я прагнула бути поряд із чоловіком на Сході, бути ближче, підтримувати його. Хоча сам він спершу був категорично проти, дуже сильно відмовляв мене. Ми довго не могли порозумітися в цьому питанні, сварились, я просила його взяти мене з собою, плакала постійно. Дуже сумувала за ним. А він сильно переживав за мене і боявся, що я не впораюсь. Потім таки поступився, наважився, а зараз усе докорінно змінилося — він мене підтримує і дуже пишається мною.

Спершу мені дали відношення в бригаду, на посаду зв’язківця. Я поїхала вчитися в Полтаву. Тоді я не знала, що таке автомат і як із ним поводитись, із чого він складається і як з ним подружитися. Але там нас дуже добре навчили користуватися зброєю. Намагалася, мов губка, всотувати всю інформацію. Почала служити. Але розуміла, що то не моє, не рідне, хотілося воювати, і я почала просити перевести мене на бойову посаду.

На передову потрапила старшим стрільцем, а зараз я вже командир відділення. Знову довелося повчитися, цього разу в «Десні». Після навчання отримала звання молодшого сержанта. Зараз я працюю із зенітною установкою. Спершу спробувала: зможу — не зможу. Вийшло — ця зброя припала мені до душі. Так я й знайшла своє місце у війську.