Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

Холодні черги автоматні стрекотали, Сухий їх голос наполохав ніч, І крок за кроком тихо підступали Солдати України пліч-о-пліч. Село порожнє пусткою зустріло І зграєю худих безхозних псів. Аж раптом небо лунко засвистіло І ніч наповнилася сотнями вогнів. Додолу впав, і зрадницька «зеленка» не рятує. Затиснув серце у лещата тихий жах. Полями смерть у соняхах крокує І залиша розтяжки у житах. Ні з чим не сплутаєш той грім в нічному небі, Коли на землю впав палючий град. Усі разом і кожен сам за себе. Регоче десь ворожий автомат. Пекельний жар у гумових годинах бою, Горить повітря і розорана рілля, Палає техніка, ти борешся з собою, Щоб кинутись у бій крізь полум’я. Котрась доба, непевні сни в окопах, І крає тишу твій суворий кулемет. Болить спина, печуть від втоми стопи… Ти вперто заряджаєш кілька лент. Смердять огидно трупи, снайпер валить, А ти стріляєш, аж в руках гуде. Вогонь із мінометів небо смалить, А ти сі дивиш, де воно впаде. Пилюка і гранат уламки ріжуть тіло, Впинаються у плоть, немов голки. Воронки мінометні, мов могили, Роззявили свої криві роти. Заклинив кулемет, панічно смикаєш за ленту, За кришку і затвор, але вже ні ― Шалена куля снайперським презентом Нежданно опинилась у тобі. Упав солдат, у мороці безвітрянім втопився. Він воював за себе і за нас. О боги праві, як же він втомився! Але спочити не прийшов ще його час. Як пахне бинт! Як пахнуть йод і ліки! Білизна чиста та хрустка і біле світло… Він не «двохсотий» і, на щастя, не каліка. Кохана дівчина всміхається привітно. Тебе на плечах виніс побратим, І наречена біля коєчки чекає. Запам’ятай, солдат: ти не один, Тебе діждуться і тебе кохають.