Засвідчення

— Вони гадають, я втечу? — спитала в нього Жар-птаха.

— Ні, — сказав Керманич. Якщо вона це зробить, Керманич звинуватить їх.

Самотня велика блакитна чапля височіла врочисто і безмовно посеред ставу. Збиралися грозові хмари, і пташине пір’я здавалося тьмяним та збляклим у мерехтінні, яке дотлівало.

— Чи слід мені за це подякувати? — спитала Жар-птаха. Вони обоє спиралися на вершечок штахеття. Її ліва рука була поряд з його правою, він трохи відсунувся.

— Нікому не дякуйте за те, що вже маєте, — сказав він; ці слова викликали її легкий поворот голови та ракурс однієї ледь піднятої брови й безмовного рота. Це було щось, що подейкував його дідусь по батькові, продаючи прищіпки по сусідах. — Це не через мене зникли клювачі, — додав він, бо не збирався казати перше, що спало на думку.

— Єноти — найзліші розорителі їхніх гнізд, — мовила вона. — А чи знаєте ви, що вони пережили останній льодовиковий період? Далі, на Півдні, вони живуть колоніями, але в цьому регіоні їм загрожує зникнення.

Керманич перевіряв це і довідався, що клювачі мають повернутися вже зараз, якщо прилетять. Зазвичай вони вертаються до своїх колишніх домівок.

— Я можу надати вам тільки тридцять-сорок хвилин, — сказав він їй. Те, що він привів її туди, вважалося жахливим потуранням, можливо, навіть певною небезпекою, хоча він і не знав, якою саме. Але знав він і те, що не може лишити все так, як є, після ранкової сесії.

— Ненавиджу, коли вони тут косять або намагаються виловити ряску, — сказала вона, ігноруючи його.

Він не був певний, що на це сказати. Це просто стоячий ставок, як і тисячі інших. Не схоже, аби тут хтось мешкав. Але ж тоді її знайшли на порожній забутій стоянці.

— Гляньте, ще є кілька пуголовків, — мовила вона, показуючи туди; щось в її обличчі нагадувало втіху. Керманич почав усвідомлювати, що тримати її під замком у чотирьох стінах — жорстоко. Можливо, зараз вона й не сприйме розмову між ними виключно як допит.

— А тут приємно, — мовив він, просто аби щось сказати, хоча тут і справді було приємно. І тут він почувався навіть краще, бо здогадався покинути будівлю. У нього в планах були певні ідеї щодо її допиту, проте сильний дух дощу й небесна далечінь, яку застилали непроглядні завіси хмаровиння, що дедалі наближалися, зруйнували цей порив.

«Спитайте її про директорку, — сказав Голос. — Спитайте, чи згадувала директорка, що раніше побувала за межею». Відіпхнув це геть. Ти голограма. Ти конструкція. Викидатиму найліпших друзів за борт, доки тобі кров не бухне в голову, і ти не навчишся пристойно плавати.

Жар-птаха підіпхнула носком черевика величезного чорного жука. Комаха шалено, безперервно й незграбно метушилася поміж штахетин, то залазячи за огорожу, то відкидаючись назад.