Останній рейс

— Давно на цій вулиці живеш?

— Десять років.

— Чи, бува, не синок Миколи Івановича Нестеренка?

— Ні. Мій батько Сахно.

— Ти диви! Буває ж такий збіг! Ну викапаний Микола! А я спочатку так і вирішив — ти Миколин синок… Ох, і здорово ж сьогодні припікає… О ти, великий з великих, найдобріший з добрих, — жартома почав незнайомець, — пожалій, зглянься на бідного чужоземця, почастуй втомленого подорожнього склянкою живлючої вологи.

— Вам води?

— Атож, і якнайхолоднішої.

Вітя виніс наповненого по вінця кухля. Незнайомець, смакуючи, поволі сьорбав маленькими ковточками і примовляв:

— Добра… добра… водичка… Що ж, — повернув він кухля, — я твій неоплатний боржник. — Незнайомець поставив на землю чемодан і поклав піджак на паркан. — Айн, цвай, драй… — він тричі розвів руки. — Є щось у мене? — показав долоні.

— Нічого, — здивовано промовив Вітя. Тоді незнайомець стиснув долоні в кулаки.

— Аліус, метіус, міонус, фікіус… Фу! Фу! — дмухнув він по черзі в кулаки. — Прошу! — і простягнув враженому Віті два шоколадних батони. — Пригощайтесь, молодий чоловіче… На жаль, не знаю, як вас звати.

— Вітя… Спасибі, я не люблю цукерок.

— Що ж ви любите, Вікторе… не маю честі знати ваше по батькові.

— Валентинович.

— Якщо ви, Вікторе Валентиновичу, не любите шоколаду, то… Айн, цвай, драй! — і незнайомець вийняв з Вітиної кишені яблуко.

— Здорово! — не втримався Вітя. — Як це у вас виходить?

— Е! — погрозив незнайомець пальцем. — Це таємниця… Я все можу, я доктор чорної і білої магії. В моєму розпорядженні п'ять тисяч джіннів. Варто мені тільки наказати — і вони виконають будь-яке моє бажання… Ну що ж, час і познайомитись. Га?

— Давайте! — із задоволенням згодився Вітя.

— Власне, ти вже відрекомендувався, ну, а я — Чернушкін Сергій Олександрович, — і церемонно вклонився, — адміністратор цирку, в минулому відомий ілюзіоніст Нурад-Дін… Ти, видно, здивований з моєї появи на вашій вулиці? Нічого дивного немає. Є в мене задушевний друг, Нестеренко Микола Іванович… Коли обидва були хлопчиками, приміром, такими, як ти, виступали в цирку партерними акробатами. Потім він захопився дресируванням леопардів, а я зайнявся фокусами… Почалася війна, і радянське командування закинуло мене в тил до німців. У партизанському загоні знову зустрілись… Під час одного з одчайдушно сміливих рейдів у тил фашистів, коли наш загін розгромив штаб німецького корпусу, взяв у полон генерала, трьох полковників, Миколу було поранено, і на літаку його відправили на Велику Землю… Я залишився в партизанському загоні, потім з нашою армією дійшов до Берліна, розписався на стіні рейхстагу… Відгриміли гармати, і я знову повернувся в цирк. А з другом, — зітхнув він, — втратив зв'язок, ніяк не можу його знайти. До війни на вашій вулиці жили його батьки, забув, у якому номері… Не доводилось чувати таке прізвище?

Вітя заперечливо хитнув головою. — Видно, поїхали, — з жалем мовив Чернушкін. — Всю вулицю обійшов, тільки ваш будинок лишився. Навіть у тих питав, — кивнув Чернушкін в бік двох геодезистів, один з яких застиг біля теодоліта, а другий стояв з рейкою посеред вулиці.