Останній рейс
- Автор: Суслов Владлен Олексійович, Росин Вениамин Ефимович
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Останній рейс». Краткое содержание книги:
Щербина і дружинники метнулись до машини. Ось вони поруч… Лунко тріснув постріл, машина рвонула з місця і зникла. На асфальті лишився непритомний Щербина і розгублені дружинники.
Чимало зусиль доклали працівники міліції, перш ніж натрапили на слід злочинної зграї. Допомогли їм у цьому й діти, хоч вони спочатку пішли хибним шляхом.
Книга широко розповідає про самовіддану працю людей в синіх шинелях.
— Не заважай, Альошко! — попросив Володя.
— Що його робити? Бачу — височезний дуб. По стовбуру не видерешся, а гілки високо. Оглядівся на всі боки. Жердини біля сусіднього паркану звалені. Витягнув якнайтовщу, приставив до дерева і сяк-так видряпався на гілку. Подивився у вікно — повна перспектива. Стоїть Шкарбун навколішки, кітель скинув, в одній майці копирсається в грубці. Навіть голову встромив. «Димар забився», — думаю. А він весь у сажі виліз, у руках глечик.
— Глечик? — закліпав Володя. — З молоком?
Діма насмішкувато прискалив око.
— З молоком?.. Із золотом!
В Альоші і Володі й очі округлилися.
— Висипав — ціла гора! Запустив Шкарбун руки в золото і сидить, не поворухнеться… А потім назад у глечик зсипав, взяв його і вийшов. Не встиг я зміркувати, як бути, а Шкарбун уже на ганку і ліхтар у нього в руках — «Летюча миша». Прикрутив він гніт —і на вулицю. Озирнувся довкола і знову у двір. Відсунув собачу конуру і почав копати яму… Ліхтар горить ледь-ледь, нічого не розбереш. Але тут пощастило: визирнув місяць. Бачу — поставив глечик у яму, землею засипає… Зсунув конуру на те саме місце і пішов у будинок. Тільки-но я зібрався злазити, чую чиїсь кроки. Знаєте, хто прийшов?
— Уявлення не маю, — знизав плечима Володя.
— Так ось… — Діма для більшого ефекту навмисне затягнув паузу, — прийшов…
— Чого ти тягнеш? — обурився Альоша.
— Той! У білому піджаку! За яким ти стежив!
— Як же він там опинився? — здивувався Альоша.
— Ти повинен знати, ти за ним стежив.
Не витримавши допитливих поглядів товаришів, Альоша почервонів.
— Я його загубив з очей…
Діма аж схопився з лавки від збудження.
— У нього пістолет! Він його віддав Шкарбунові…
Діма ще розказував, що додому він повернувся о четвертій годині ранку, що йому здорово перепало і батько категорично заборонив виходити з дому. Але Альоша вже слухав неуважно. Після розповіді Діми положення зовсім змінилося. Він не хотів наражати друзів на небезпеку, але не з його вини із цього нічого не вийшло. Більше того — він тепер зобов'язаний попередити їх. І Альоша розповів про свої пригоди минулої ночі.
Володя зняв окуляри, протер їх кінчиком носової хусточки.
— Ми повинні зараз же піти в міліцію і заявити про все, — рішуче сказав він.
— Що ти там заявиш? — спитав Діма. — Те, що бачив ти і Альоша.
— Ми тут розмовляємо, а Шкарбун і цей…
— Петром його звати, — підказав Альоша, — а Шкарбуна — Гнатом Онуфрійовичем. Сам учора чув.
— І цей Петро, — мовив далі Діма, — взяли й переховали пістолет і золото в інше місце. Тоді як?
— А якщо вони когось вб'ють? — запитанням на запитання відповів Володя. — Вб'ють, а ми будемо вистежувати, радитись, чогось чекати… Ми ж точно встановили, що в них підпільна організація…
— Монархісти, — докинув Альоша.
— Може, монархісти, а може — ні. Без нас розберуться. Розповісти у нас є про що. Наприклад, Поніманський вигадав прізвище, здавав чемодан, знає всіх учасників організації, брав пакунок у Півня…
— І в перукаря, — додав Альоша.
— Про нього начебто все… Далі — Макогон. Вигадав, що вчився з Півнем… на його квартирі влаштовуються явки… Знає «ЯА» і «Сергія».
— От бачиш! — втрутився Діма. — Я маю рацію. Рано повідомляти. Сам кажеш: «ЯА», «Сергій». Ми ж не знаємо, хто вони такі.
— Вислухай до кінця. Я тобі, здається, не заважав, коли ти розповідав, — образився Володя. — Шкарбун має купу золота, пістолет йому передали… І цей суб'єкт у білому піджаці… Петро ходив навіщось до Вітьчиного будинку, був на Другій Дачній і стріляв у нього, — кивнув Володя на Альошу. — А ще Півень та перукар… Будь ласка, їх шестеро!
— Ще забув, — докинув Альоша, — у них є своя людина на Другій Дачній. Я ж розповідав — Петро вчора заходив до неї.
— Тим більше, — підхопив Володя і, звертаючись до Діми, спитав: — Цікаво, як ти, наприклад, гадаєш за ними стежити, коли їх уже семеро чоловік, а нас лише четверо, та до того ж тебе й Вітю з дому не випускають. Але це не все, їх далеко більше…
— Знайдемо кого-небудь, — не здавався Діма.
Альоша ніяк не міг вирішити, хто має рацію: Володя чи Діма. Коли говорив Володя, він згоджувався з ним, що слід повідомити в міліцію; коли ж слухав Діму, йому здавалося — треба почекати, поки остаточно про все не дізнаються.
А Володя напосідався на Діму.
— Ні, ти скажи, як збираєшся стежити за Шкарбуном? Щодня їздити до нього в Ясне?
Діма не знайшов, що відповісти.
— А Друга Дачна? У тебе там є знайомі хлопці? Мовчиш. А знаєш, де перукар живе?..