На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори
- Автор: Антоненко-Давидович Борис Дмитрович
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-08
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори». Краткое содержание книги:
Спогади та невідомі твори, які склали цю книжку, вважалися навіки втраченими. Але вони, мов загадковий фенікс, воскресли із небуття…
У якомусь провулку містечка я раптом зустрів двох своїх односотенців з 2-го Запорізького полку — Богорода й Зарембу. Тоді вони були звичайними рядовими козаками, що попали до полку з розформованого під час Жовтневого перевороту Київського піхотного «юнкерського училища», тепер вони обидва хорунжі, цебто їм надано перше старшинське звання в українській армії, але навіщо їм тепер «хорунжівство», коли, власне, армії вже майже нема?.. Вони запросили мене й Романа в якусь маленьку єврейську халупу край містечка, де крізь прикрашені морозними лисицями у вигляді фантастичної папороті підсліпуваті вікна далеко було видно засніжене поле з смугою лісу в перспективі. Нас почастували досить бридким на смак і до того ж смердючим темно-коричневим самогоном, технологія виробництва якого тоді була ще в первісному зародку, й щупаком, приготованим по-єврейському. Ми згадали наш кримський похід, пом’янули добрим словом нашого сотника Гоженка, що загинув уліті 1918 року на Чернігівщині, коли більшовики, порушуючи умови перемир’я, наскочили на село біля демаркаційної лінії й вигубили майже половину нашої сотні; розповіли, як 2-й Запорізький полк захоплював владу в гетьманців у Харкові та Полтаві, а потім став просуватись на захід, витримавши запеклий бій з гетьманцями під Ромоданом; які мали прикрощі з німцями в Полтаві, що мало не довели до збройних сутичок…
Усе це було в недавньому, а тепер, здається, такому далекому славному минулому, а зараз же що? Молоді хорунжі тільки стенули плечима.
— Що маєте робити тепер далі? Які плани або наміри маєте? — спитав я.
— Та які ж! Що буде з усіма, те й з нами… — відповів за двох Богород, а Заремба поцікавився:
— А ви ж як?
— Та й ми так: що з усіма, те й з нами, — відповів я ухильно, і на тому ми розпрощались, щоб не зустрітися в житті більше ніколи.
На містечкових вулицях так людно, як, мабуть, зроду не було тут, відколи хтось заснував це містечко й дав йому таку дивну назву. Ось іде поважна постать явно єврейського типу в доброму зимовому пальті. У той час, як місцеві євреї, відчувається, трохи збентежені скупченням такої великої кількості військових у їхньому тихому містечку, цей єврей почуває себе спокійно й самовпевнено. Чому? Ми з Романом чуємо, як хтось позад нас із цивільних українських інтелігентів тихо каже, киваючи головою в бік преспокійного єврея: «Пінхос Красний — міністр єврейських справ уряду УНР…» Тепер нам зрозуміло, чому він такий спокійний за свою особисту безпеку. Цей незмінний ні за Центральної Ради, ні за Директорії міністр-єврей так і не зумів разом із своїм міністерством ні стримати єврейські маси на Україні від активної підтримки, ба навіть співучасті в більшовицьких заходах, ані врятувати багатьох невинних євреїв від каральних акцій різних отаманів.
Он на майдані стоїть невеликий гурток, чути з мови, української інтелігенції, й про щось невесело розмовляють, і я з подивом упізнаю здалека серед них Тетяну Кулінич, отого лідера українського студентства в Харкові, а потім співробітницю більшовицького Укрцентрагу в Києві, а неподалеку від неї й українського есдека Котова, Чоловіка української поетки Олени Журливої. Цей для чогось вирядився в чумарку селянського сукна, підперезану кольоровим українським широким поясом. Як і що занесло їх сюди — не важко збагнути: всі вони — тріски розтрощеного бурями корабля української Державності. Чи то стерники цього корабля були такі недосвідчені й немудрі, що довели корабель до загибелі, чи матеріал, з котрого будувалося це судно, як виявилось, був такий нетривкий, — скаже колись об’єктивна історія, а тим часом нам усім дуже сумно…
А, власне, кому це — «нам усім»? Може, я не маю права розписуватись за всіх, користуючись займенником «нам»? Може, я — виняток, непорозуміння якесь, тоді як усі інші представники української інтелігенції одразу стали під прапор Жовтня? Так, мабуть, і скажуть, а то й напишуть наші сучасні літературознавці й критики типу Крижанівського або Шамоти, для яких мої чесні спогади будуть наклепом на наше минуле, але не їм належить останнє слово, а тим, що прийдуть по нас, коли нарешті здійсняться Тичинині слова: Хлюпни нам, море, свіжі лави, О земле, велетнів роди!
Тепер, оглядаючись назад на той час, коли на терезах історії вирішувалась наша доля, доходиш сумного висновку, що саме «велетнів», котрі не тільки пишуть, а й творять історію, у нас, на превеликий жаль, не було… Бо які ж то велетні, коли перший прем’єр, а далі голова Директорії УНР Володимир Винниченко навесні 1920 року політично капітулює й іде з Відня до Москви по «ярлик» на заступника голови Раднаркому УСРР у Харкові, тодішній столиці України, щоб через півтора чи два місяці, побачивши, що його ошукали, схопитись за голову й мчати за кордон до Праги видавати журнал «Нова Україна», що ідеологічно являє собою «ні Богові свічку, ні чортові кочергу»? Слідом за ним капітулював через шість років і наш славнозвісний історик Михайло Грушевський, голова Центральної Ради й один день — президент України!