Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Зараз наше мелiоративне товариство, – незворушно продовжував Чепуренко, – не має вiдповiдних коштiв i воно хоче, щоб ми у вас провели одну операцiю так, як у п'єсi сказано: хитро, мудро i недорогим коштом.
– Державi дорога кожна копiйка. I коли мудрiсть допоможе заощадити кошти – це хороша мудрiсть. Що ж ви придумали?
– к у вас така кругла площа – чотири квадратних кiлометри. пї найлегше осушити.
– Щось не пригадую такого болота чи заплави, – пiдiйшов Павло Михайлович до великої карти району.
– Це не болото, а… став.
– Ви що?.. Жартуєте? – Павло Михайлович обернувся вiд карти, застиг на мiсцi, зiбраний i суворий.
– Чого нам жалiти цю незмiнну окрасу дворянсько-помiщицького пейзажу? Ми швидко виточимо… – але, поглянувши на Павла Михайловича, осiкся i, вже нiяковiючи, додав: – Про це i в товариствi говорилося.
– Фахiвцями?
– Фахiвцями.
– I серце ваше тодi рiвно билося? – металево падає схвильоване й обурене слово. – Ви в майбутнє чи в чорне минуле заглянули тодi?
– Я не розумiю, до чого це…
– Так ми розумiємо, до чого, – вставив Йона.
Чепуренко нервово стиснув борiдку в кулак; на обличчi його, наче вiтрянi лишаї, виступили кружелятка плям.
– Я чесно служу в своїй установi.
– Не бачимо. Ви знаєте, що означає спустити стави? Це означає на нашiй мовi – шкiдництво. Ви з цим згоднi? – звернувся Павло Михайлович до Слободенюка.
– Згоден, Павле Михайловичу, – захвилювався юнак. Рум'янець перехлюпнувся через усе його обличчя.
– Ви член партiї?
– Комсомолець.
– За чим же ви в своїй установi дивитеся?
– Я тiльки цього року закiнчив гiдромелiоративний iнститут. Нещодавно поступив на роботу.
– Ви теж недавно працюєте? – хмурячись, звернувся до Чепуренка.
– Нi, у мене стаж.
– I солiдний?
– Солiдний, – мимовiльне зiтхання вирвалося з грудей Чепуренка. Тепер уся його самовпевнена зверхнiсть розбризкалася до останньої краплини Обличчя стало задуманим i кращим. – За ваш став я пробував сперечатися, але…
– Побоялися пiти на конфлiкт? – Павло Михайлович довше зупинив погляд на масивнiй головi Чепуренка Ворухнулось порiвняння: «У нього й дiла побудованi як обличчя – спочатку широко розмахнеться, а потiм звузиться, наче клинчик борiдки».
– Побоявся, – щиросерде признався. – Я чоловiк не молодий, родиною обтяжений. Мiсце не дуже хочеться мiняти.
– Значить, закон вашого життя – тепле мiсце, мир i гниленька тишина?
– Не зовсiм так, але грiшки є.
– I це зветься чесною службою?
Чепуренко тiльки зiтхнув, а Павло Михайлович видiлив кожне слово:
– Закон життя нашого один: вiрно служити партiї Ленiна – Сталiна, вiрно служити своїй державi. Iншого закону для нашого сумлiння нема.
– Це велика правда, Павле Михайловичу, – обм'яклий Чепуренко встав iз стiльця.
– Ви учена людина, яка усе своє знання має вiддати народовi! А ви замiсть гарячого серця привозите нам холодну жабу. Невже усi мрiї, усi свої сили ви розтрусили, засушили в мертвих кабiнетах? Якi ж у вас можуть бути логiчнi узагальнення, вiдчуття реальностi, коли така грiховна ваша практика?
– Помилився, Павле Михайловичу. Семипал, наш начальник, прямо пхнув у болото.
– Це вiн проповiдує осушувати стави?
– Вiн, вiн! Тiльки не передайте, що я казав…
– Не кидайте камiнь у наш тихий ставок, – зiрвала йону жалюгiднiсть Чепуренка. – Нi, Олег Фадейович, прокисли ви фундаментально. Коли так будете жити, не вам осушувати болота; зав'язнете в найстрашнiшому багновищi.
Губи Чепуренка скривилися, бiля перенiсся заворушилася в'язь пiдсинених мiшечкiв; здавалося, все його обличчя взялося павутинням Не ховаючи очей, якось розгублено i благально подивився на Павла Михайловича.
– За тяжку науку дякую. Признаюсь: усi цi днi мене мучила поганенька iнтелiгентська непевнiсть. Сам люблю стави, озера. А тут моднi слiвця пiшли в нашiй установi: знищувати прикрасу дворянських гнiзд. Я пробував свою думку вставити, але Семипал забив мене потоком зверхортодоксальних слiв. «Може, я старий, не все уже розумiю», – подумав i, стиснувши серце, поїхав до вас. Свою непевнiсть хотiв зухвалою самовпевненiстю заглушити. Самому гидко за свiй тон. I перед вами, i перед молодим поколiнням, – поклав зiв'ялу руку на плече Слободенюка. – Не знаю, що ви думаєте про мене, але насправдi я не такий, яким увiйшов до вашого кабiнету… В дiлi побачите мене.
– Ви серйозно думаєте у нас працювати? – зосереджено запитав Павло Михайлович мелiораторiв.
– Серйозно, – вiдповiв Слободенюк.