Над прірвою у житі [The Catcher in the Rye - uk]

Самого директора ніде не було, однак за друкарською машинкою сиділа бабця — років сто. Я сказав, що я — брат Фібі Колфілд з класу 4Б-1 і дуже прошу її передати сестричці записку. Це, кажу, дуже важливо, бо наша мама, мовляв, занедужала й не зварила Фібі їсти, а я мушу зустріти її й повести на обід до кафе. Бабця поставилась до мене дуже чуйно. Взяла записку, покликала з сусідньої кімнати якусь жінку, і та понесла записку Фібі. Потім ми з тією сторічною бабцею ще трохи потеревенили. Вона була дуже мила, і я їй розповів, що до цієї школи ходив і я, і мої брати. Вона поцікавилась, де ж я вчуся тепер, а я відповів, що в Пенсі, а вона сказала, що Пенсі — дуже гарна школа. Я б не зміг пояснити їй, що й до чого, навіть якби хотів. А крім того, якщо їй так хочеться думати, що Пенсі — гарна школа, нехай думає. Я взагалі не люблю пояснювати отаким сторічним щось нове. Та й самі вони цього не люблять. Побалакали ми, і я пішов. От комедія! Бабця ще закричала мені навздогін: «Щасти тобі!» — точнісінько, як ото каналія Спенсер, коли я їхав з Пенсі. Господи, як же я ненавиджу, коли навздогін мені кричать: «Щасти тобі!» Це мене просто вбиває.

Спускався я вже іншими сходами, проте й там побачив на стіні ті самі слова. Я знову спробував стерти їх рукою, але тут вони були надряпані ножем або чимось гострим. Чорта з два зітреш. Шкода й пробувати. Хоч мільйон років стирай — однаково всіх матюків на всіх стінах у світі не зітреш. Марна праця.

Я глянув на годинник у дворі — було ще тільки двадцять хвилин до дванадцятої. До зустрічі з Фібі лишалося ще вагон часу. І все ж я вирушив до музею. Однаково йти мені більш не було куди. Може, думаю, дорогою ще дзенькну з автомата каналії Джейн Галлахер — перед тим, як виїхати на Захід. Але й дзвонити не хотілося. Крім того, я не був певен, чи вже приїхала Джейн на канікули. Отож я зайшов до музею і вирішив почекати там.

Поки ждав Фібі — біля самого входу всередині,— підійшли два малюки і спитали, чи я не знаю, де тут мумії. В одного з них — у того, що питав, — штани були розстебнуті. Я сказав йому про це. І він просто переді мною почав їх застібати — навіть не зайшов за колону абощо. Луснути можна! Я б, мабуть, зареготав, але побоявся, що мене знов занудить, і стримався.

— Чуєш, старий, то ти знаєш, де ті мумії? — ще раз запитав малий.

Зараз я з ними, думаю, трохи подрочуся.

— Мумії? А що це таке? — питаю одного.

— Ніби сам не знаєш! Мумії — це покійники. їх ще ховають у пірамідонах.

У пірамідонах! Я мало не впав. Це він про піраміди.

— А чого це ви, діди, не в школі? — питаю.

— Сьогодні немає уроків, — каже той, котрий весь час розмовляв. Бреше, малий паскуда, щоб я так жив: Але, поки не прийшла каналія Фібі, мені однаково нічого було робити, і я взявся допомогти їм знайти оті мумії. Колись я добре знав, де вони лежать, але ж я не був у музеї стільки років!

— А ви що — обидва так цікавитесь муміями? — питаю.

— Угу.

— А в твого товариша, видко, язика немає?