Над прірвою у житі [The Catcher in the Rye - uk]

Мене ця ідея страшенно захопила, їй-богу. Я знав, що отой план прикинутися глухонімим і т. ін. — просто маячня, і все ж мені подобалося мріяти про це. Але поїхати на Захід я поклав собі твердо. Хотілось тільки спершу попрощатися з каналією Фібі. Тож я раптом скочив на ноги, кинувся, мов божевільний, через вулицю, — признатися щиро, ледве під машину не попав! — забіг до крамниці письмового приладдя і купив блокнота й олівця. Напишу, думаю, Фібі записку, поясню, де її ждатиму, щоб попрощатися й віддати оті гроші на різдвяні подарунки, а тоді піду до школи й попрошу кого-небудь з учителів передати записку. А поки що я сховав блокнота й олівця в кишеню й стрімголов помчав до школи — надто я був схвильований, щоб писати просто в крамниці. Я дуже поспішав — хотілося ж передати Фібі записку ще до того, як вона піде на обід, а часу залишалося обмаль.

Дорогу до школи я добре знав, бо сам ходив туди, як був малий. Коли я ввійшов, мене охопило якесь дивне почуття. Я, не думав, що пам’ятаю, як там усе всередині, а виявляється — пам’ятаю! Все було точнісінько таке саме, як при мені. Той самий широкий, завжди напівтемний двір, ті самі дротяні сітки на ліхтарях, щоб не побити м’ячем лампочки, на майданчику — ті самі білі кола для всіляких ігор і т. ін. І ті самі баскетбольні кільця без сіточок — тільки щити з голими кільцями.

У коридорах не видно було жодної живої душі — певно, велика перерва скінчилася, а обідня ще не настала. Мені трапилося лише невеличке негреня — воно бігло до вбиральні. З кишені штанів у нього виглядав дерев’яний номерок, нам теж такі давали — на знак того, що ти вийшов до вбиральні з дозволу вчителя.