Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
Він швидко переходив вулицю за вулицею. Прийшовши до тітчиного будинку, він постукав, але примітив, що двері незамкнені, і сам зайшов усередину. Назустріч йому вийшла жінка, і в ній він краще догадався, ніж пізнав, свою тітку. її сиве волосся не походило на тодішнє русяве, дрантя, що було на ній, не нагадувало колишніх суконь, а обличчя, де в густих зморшках зачаївся звір, мовчало про усміхи та вроду.
Вона пізнала небожа відразу, кинулась до нього й оповила руками. Ридання заглушили її слова. Мокрі від куховарні руки безтямно гладили й стискували його, а цілувала вона навіть його сорочку. Йому ніяково стало, аж боязно, і він визволився з її рук.
— Заспокойтесь, тьотю,— промовив вій.
Тітка сіла на скриню й посадовила Данченка коло себе.
— Ти ж один лишився... Од кого ж сподіватись, як не від тебе? Твого батька розстріляно, твого дядька, мого чоловіка, утоплено в річці з каменюкою на шиї» як собаку...
— А де мати? — спитав Данченко.
— Мати втекла за кордон... А я... о Сергію! ІДо я стерпіла! Мене бито по видові, тягано за волосся, як повію! .Чотири місяці, чотири місяці, як один день, держали мене
в льохові, допитували, ставили під стінку розстрілювати*
Раптом вона схаменулась.
Т-с-с-с... у мене три кімнати зреквізовано, комуністи живуть... А ти не комуніст часом?
— Ні,— відповів Сергій,— а коли ж розстріляно батька?
— Торік, як німці наступали,— пошепки відповіла тітка.— Вночі аж п’ятдесят заложників розстріляно. А дядька Олексу ще раніш селяни в ополонці втопили. Немає слів, щоб вимовити жах того часу. Я була як загнана вовчиця, як скажена кішка! Ти бачиш, яка я? Так тепер я хоч спати можу, а то ночі пролежувала, очей не сплющивши...
— А Галочка?
— Що Галочці? Перебула той час у хрещеної матері, і нічого їй... Чудна вона. Почну скаржитись, нагадую про батька, а вона: нащо згадувати, каже, аби мучитись? Дитина вона ще, співає, сміється. Служить десь у народній освіті, чи що, переписувачкою на машинці. Сьогодні неділя, до церкви пішла. Та чого ж це ми сидимо в сінях?
Вони зайшли в хату.
— Ти їсти хочеш? Тільки не ремствуй, самий хліб та юшка. Так і годуємось. Галочка вряди-годи принесе пайку хліба, а то спродую те, що не пограбовано.
— Потім їсти,— відповів він і, щоб збадьорити тітку, додав:—От я з вами житиму, тоді краще буде. Літунам добру пайку дають, навіть яєчка, а масло чи сало — завсіди.
— Гляди не продайся за те сало,—прикро промовила
тітка.
— Як це так — продатися? — спитав Сергій.
— Правда,— відповіла тітка.— Ніхто з нашого роду не продається і не має права продатися. Сергію, кров батька і дядька пролито, і ти мусиш помститися. Тим-то я чекала тебе. Я вірила, що ти живий, хоч ти не писав нічого. Гань-.и па твою матір, що втекла, — вона знизила голос і схотіла Сергієву руку: — Я перед Богом присягалась, а ще й перед тобою: мене бито, тягано, сили мені висотано, але мог серце ще б’ється, кипить... Я вірю — прийде слушний чт и теж помщуся і я уб’ю!
Тітка тискала його руку, але її слова були Сергієві чужі: тітка була така сама руїна, як і місто.
Рипнули двері, Галочка повернулась. Сергій глянув на неї й зрозумів, чом вона не любила згадувати про смерть родичів: то була жінка, що допіру стала нею; в її постаті м обличчі вчувалась весна. Весна віяла з кожного її руху, й вона щедро сіяла той дарунок навкруги. Смерть тікала від цієї дівчини, і Сергій згадав, дивлячись на неї, казкових царівен з сяйливою зіркою на чолі.
— Галочко, — радісно засміялася тітка, — чи пізнаєш ти, це твій брат у перших, Сергій. Пам’ятаєш, ти ховалась од його, як була мала.
Галочка здивовано простягла Сергієві руку й собі засміялась.
— Ви мій кузен! Треба бути такою пустункою, як я, щоб вас не пізнати. Я ж тікала від вас малою, а ви ж аніяк не змінились!
Тітка прикро глянула на неї:
— Може, й тепер тікатимеш? І яка ти дурненька! Ніби Сергій справді опудало яке.
Літун посміхнувся.
— А таки опудало. Я знаю, що поганий. Це Для мене не таємниця.
Справді, він знав це. Такий уродився! Він був низький на зріст, з горбом на спині й мав надміру довгі, як у мавпи, руки. Плескуватий ніс, висохлі губи, косенькі хінські очі, ріденька рослинність робили його обличчя непомітною плямою. А Галочка була така ясна, така повна життя! Сергій почував себе пусткою перед нею і, здавалось, ніколи не бачив жінки так близько, ніколи так гостро не відчував її принад.