Оповідання. Повість. Романи

— Твій батько був великий буржуй? — спитав Василь, добуваючи люльку.

— Чималий... тисяч з сорок десятин мав.

Василь посміхнувся.

— Може, й мій теж буржуєм був,— не знайомий з батьком ні з матір’ю. Хтось мене народив, спасибі їм, та й кинув на вулиці.

Василь закурив і плюнув на біжучу землю. У вагоні заворушився военком і голосно позіхнув. Далі він підвівся і підійшов до дверей, кліпаючи очима.

Потяг раптом звернув, і місто вже лежало просто перед нами. Туман розходився. Місто росло, насувалось на них і розпадалось на будинки.

— Вже приїхали?— спитав военком.

— Воно таке саме... таке саме, як і було,— казав Данченко, не зводячи з міста очей.— Он я бачу вокзал, театр.

Василь плеснув военкома по плечі.

— А що, военкоме, будемо гнати бензину на горілку?

— А будемо,— відповів той, чіпляючи до пояса револьвер.

З їхньої мови прокинувся Тимошівський, жваво потягся та й собі висунувся з вагона.

— Оце добре,— гукнув він,— як я занудився без великого міста!

Він засміявся й погрозив кулаком.

— Ну, держіться, дівчата й жінки! Літуни їдуть!

Потяг спинився коло станції, і всі злізли з вагона.

— Ти до тітки підеш? — спитав Данченка Василь.

— Так,— відповів той,— але не заздри мені, я обіцяю й тобі знайти помешкання в неї.

Василь потягся.

— Ех, чому заздрити? Я й казарми люблю. Та, мабуть, я підшукаю жінку, що мене полюбить.

З неясним острахом пішов Данченко у місто. Він давно вже носив його в своїй душі. П’ять років безупинної мандрівки з фронту на фронт, голод, безсонні ночі взимку коло вогнища, коли все всередині бралося кригою й застигало, тисячі таких ночей і одноманітних день викохали йому теплий малюнок рідного міста. Там, звідки вернувся, він не мав нічого свого, і цей малюнок переховував, як єдине багатство. Він любив тепер місто більше, ніж тоді, коли жив тут. Ночі холоду й дні спраги виткали йому чудове мереживо спогадів, може, й не правдивих зовсім, але теплих і втішних.

А місто зустріло його суворо, і просто в обличчя йому війнув важкий дух руїни. З усіх боків нахилились до нього пошарпані будинки, і вибиті шибки лягали йому тягарями на серце. І хоч п’ять років він тільки й бачив, що розпад і смерть, а не міг погодитись, що місто, де ступала була його юнацька нога, так само гниє й розпадається. Спочатку він не міг навіть вмістити це й дивився, як на диво. Він почував, що всихає; його серце в’яло, і рвались там нитки ніжної мережки, яку він довго в’язав був увесь хмурний час, що лежав позад його.

Сергія тягло далі, в глиб міста. Байдуже розгортались перед ним вулиці, порослі травою, червоні прапори й чисте небо.

Замість буяння він спіткав тільки труп, і шумливе колись місто лежало купою стерва.