Укус огняного змія

Ми піднялися на другий поверх. Треті двері, якщо рахувати з лівої руки. Так, ще біліє слід від печатки, зірваної міліціянтами зовсім недавно. Два замки.

У мене на кільці три ключі: верхній замок, нижній, поштова скринька. Незграбно почала я відмикати двері.

Помешкання невеличке: одна кімната, кухня, санвузол. Коридор чи то є, чи то його взагалі нема: одній людині не розвернутися. В кухні — тумба й підвішена над столом шафка. Столик такий, що як поставити на нього тарілку, лікті вже нема де притулити. В кімнаті не краще: дві шафи — гардероб і пенал, письмовий стіл, завалений книжками, диван. Два стільці. Не шість і навіть не чотири — два.

Я витерла ноги об килимок перед вхідними дверима, потім усе одно роззулася. Вивернула мішок на диван. Відчинивши гардероб, я знайшла два вішаки, повісила шубку й блузку. Джинси склала й кинула на низ. Сумку теж примістила внизу.

Ростислав так і стояв у коридорі.

— Може, скинеш пальто? — запитав він, простягаючи руки. Я згідливо розстібнула пальто й віддала йому. Він привісив свій і мій верхній одяг на гачок у коридорчику. Пройшов у кімнату, підсунув мені стілець, сів сам. Почав перебирати книжки на письмовому столі.

— Дивно, правда? — мовила я.

Ростислав кивнув. Не треба було йому пояснювати, що саме дивує мене, — так, ніби він дивився на світ під тим самим кутом зору, що й я. Отак ми кілька хвилин тихо сиділи в пустому помешканні Кароліни Сокальської, а годинник на стіні вицокував і вицокував.

Ростислав висунув верхню шухлядку письмового столу. Краєм ока побачила я різне канцелярське приладдя. У другій шухляді — зошити, багато зошитів. Мабуть, колись мені доведеться-таки розібрати архів своєї кузинки — навіщось же вона заповіла мені свою квартиру. Чи не для цього?.. У третій шухляді — альбоми з фотографіями. Ростислав дістав один, почав гортати.