Укус огняного змія
- Автор: Тисовська Наталя
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Наш час
- ISBN: 978-966-8174-76-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Укус огняного змія». Краткое содержание книги:
«Невгодні правителі мають бути усунені за допомогою державних переворотів і таємних заходів або відсторонені від фактичного управління державою».
І зразу отримала підтвердження своїй попередній думці: щоб усунути правителя, треба або дуже близько до нього стояти, або мати лантух грошей. І головне, бути певним у своїй повній безкарності. Катажина поїжилася: бабця зв’язалася з такими людьми, взяла на зберігання їхню книгу. Невже наша родина якимсь чином причетна до цієї таємної змови?.. Катажина провела пальцем по наступному рядку:
«Державний устрій має підриватися засобами спеціально відрежисованих економічних криз, а через продажність найвищих державних чиновників уряди мають потрапляти у залежність від братства».
Двері до бібліотеки поторсали з того боку.
— Панянко, панянко, ви тут? — вчувся голос покоївки.
— Геть! Я зайнята! — крикнула Катажина, а сама ледь стримала дрож у руках, наче її захопили за чимось непристойним. Квапливі кроки покоївки віддалилися. Катажина зробила кілька глибоких вдохів, заспокоїлася і прочитала десяту, останню заповідь:
«Світового панування можна досягти тільки обхідними шляхами — через цілеспрямоване підважування усіх справжніх вольностей: законів, громадянських прав, свободи слова, особистої свободи, освіти, — при цьому суворо зберігаючи таємницю усіх застосованих заходів».
Катажина захлопнула книгу. Ні, далі вона не читатиме. Спалити? Так, так, треба просто спалити. Книжки, звісно, палити не можна — так її в дитинстві вчила бабця, це було в неї в крові, але таку книжку… таку огидну книжку… І були б там справді таємничі заповіді Люцифера — а то ж сама гидотна політика!.. Катажина вже приготувалася розпалювати грубку — коли, сама не розуміючи чому, хутко загорнула книжку в шмат старої шкіри й схоронила у сховок.
Розставивши усе по звичних місцях, Катажина загасила свічки, відслонила портьєри і рвонула на себе вікно. Вдихнула гарячого літнього повітря. Чорт із нею, з тою Чорною книгою! Неможливо спалити книжку, руки не слухаються! Лежала тут стільки років — ще полежить. Тільки Катажина вже ніколи, ніколи до неї не торкнеться!..
Поправивши сукню й гордовито закинувши голову, Катажина випливла з бібліотеки. Змійка-бранзолетка холодила шкіру.
Розділ двадцять перший
БУНКЕР
Бетонний бункер. Чарівно. Старий бункер, у якому колись зберігалася сода. Красота. Поточені лугом шорсткі стіни. Казка.
Ґрати згори, крізь які Пилип Прокопович мене запхнув сюди і крізь які за потреби зможе витягнути. На ґратах — замок величиною з кулак і дужка товщиною з палець. Театр абсурду. Мені зубами ці ґрати гризти?
Збоку в кривій стіні, що обдає холодом абияк складених і скріплених цементом бетонних блоків, отвір діаметром сантиметрів десять. Десь там, за стіною, мені звідси цього ніяк не вздріти, встановлений насос, який має викачувати соду для потреб виробництва. Отак вона собі шугає вгору по трубі, р-р-раз — і вже в силосі. (Чи ж не так називаються оті здоровезні залізні іржаві циліндри, які нависають уздовж дороги, де Пилип мене віз?)
Діра сім сантиметрів у діаметрі. Якраз досить для щура. Для кота вже, либонь, буде замало. А я? А мені що робити?
Хто врятує бранку з пастки, в яку загнав її невблаганний випадок?
Спокійний такий, розважливий Пилип Прокопович навіть не потрудився мобільний телефон у мене відібрати. А навіщо? У цій могилі ніякий зв’язок не бере. Перспектива — просто закачатися.
Єдине, що поки мене рятує, це ледь помітне, майже уявне тепло, яке здіймається від землі. Нагорі лютує хуртовина. Справжня новорічна хуртовина, в якій губляться люди, знову знаходять одне одного, зустрічаються, розлучаються… А я сиджу в бетонному бункері радянських часів і радію з того, що тут плюс нуль і я, дасть Бог, не змерзну на бурульку.
До дідька!
Невже у цей склеп із природним підігрівом робітники залазили тільки через верх?!
З-поза ґрат над головою пробивається світло ліхтаря. Воно тьмяно освітлює тільки прямокутник на підлозі, а далі не має змоги сягнути. Якщо не дивитися весь час на цей прямокутник (а очі самі тягнуться до світла!), то мало-помалу зіниці призвичаюються до темряви, і тоді починаєш розрізняти грубі цементні шви між бетонними блоками.
Тримаючись за стіну, я звільна почала обходити бункер по периметру. Не може бути, щоб робітники сюди спускали тільки згори. Чи може?
Торкаючись пучками стіни, я обійшла весь бункер. Шерехаті стіни, поверхню з’їла невблаганна сода. У кількох місцях шви між блоками сантиметрів по тридцять завширшки — так, ніби блоки дійсно навалювали без усілякого порядку, а тоді похопились і швиденько замастили дірки цементом упереміш із каменюччям, яке тільки трапилося під руку. Я спробувала штовхнути одну таку латку кулаком, потім вгатила плечем. Добре, що на мені пухова кутка: могла б і звихнути суглоб.