Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
Пора грибної печалі - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Пора грибної печалі

Электронная книга - «Пора грибної печалі». Краткое содержание книги:

Нову книгу українського прозаїка із Закарпаття склали дві повісті й оповідання. У повісті-баладі «Коли заговорить каміння» автор через світовідчуття хлопчика-підлітка показує повоєнне закарпатське село, коли тут у складній обстановці, в запеклій боротьбі із старими устоями йшло становлення нової, радянської дійсності. Друга повість «Блудний син повернеться весною» та оповідання написані па матеріалі сучасності. В них письменник роздумує про моральні критерії у нашому житті.
1 ... 74 75 76 77 78 79 80 81 82 ... 138
Перейти на страницу:

Гріх казати, редактор по достоїнству оцінював творчі старання молодого колеги. Йому дозволялося приходити на роботу, коли заманеться, друкувати з продовженням нариси, оповідання, новели… Невеличкі інциденти помалу вщухли, — Андрій зрозумів, що воювати з вітряками, та ще й невидимими, марниця. Домагався одного: чесно відробити у районці свій строк, отримати позитивну характеристику і гайнути в столицю — там без роботи не згине…

Якось наприкінці тижня Ладичко запросив Волосянича у кабінет і майже пошепки сповістив:

— Радий за вас, Андрію Андрійовичу! Як і передбачав, ви не зостались поза увагою шановних людей нашого міста. Уявіть собі: нас запрошують на іменини дочки Федора Степановича Цюбея.

За недовгий час роботи у гірському містечку Волосянич відкрив ще одну дивовижну обставину: є люди, які не займають високих посад, не вславилися гучними і добрими ділами, проте володіють незримою силою підкоряти собі оточення і тримати його під особистим контролем. Утворюючи довкола себе якесь магнітне поле, котре весь час пронизує ближніх, гіпнотизує їх, робить сліпими, по-рабськи покірними перед володарем надприродного феномена. До подібної категорії людей належав і завскладом контори «Заготзерно» Федір Цюбей. Дебелий, навіть потворний зовнішньо, він був, так би мовити, негласним лідером містечка.

— А я тут при чім — п’яте колесо у возі? — байдуже запитав Волосянич.

— Якраз і не зайве, а ведуче, — сказав Ладичко. — Вникніть у смисл запрошення — на іменини дочки Федора Степановича, — натякнув втаємничено редактор. — Певне, сам Цюбей накинув на вас оком.

— Донька симпатична, — згодився Волосянич. — Але до чого тут Цюбей?

— Скажу вам одверто, дорогий колего, маючи прихильність самого Федора Степановича, далеко підете. Та й, гадаю, пора вам помаленьку задумуватись над родинним гніздечком…

У цей час у коридорі загупало, двері здригнулися і в кабінет увійшла Параска Калениківна Хащун — дружина Онуфрія Миколайовича. Двометрового зросту, опасиста, енергійна, ця жінка справляла на Андрія незрозуміле враження. І передавалось воно від її обличчя — продовгуватого, із блідими слідами колишньої вроди. Від нього віяло тужною і зіваючою порожнечею. Проте Андрій — теж, до речі, вперше в житті — спостеріг, що порожнеча, виявляється, має різні кольори і відтінки. В залежності від настрою порожнеча на обличчі Параски Калениківни набувала то гнівних, то радісних, то злих і бурхливих барв. Від кольору порожнечі на її обличчі залежав і робочий настрій працівників редакції. Неважко здогадатися, що справжнім керівником творчої установи була дружина редактора, якої Ладичко панічно боявся.

Калениківна завідувала коректорською. Штат названого відділу значно перевищував кількість кореспондентів і літпрацівників. У містечку групу коректорів охрестили «корпусом справедливості». І, як не дивно, дружина редактора тим вельми хизувалася. Добирала штат за тільки їй відомим принципом, але одне усім було відомо — трудились у коректорській люди далекі від граматики. Приміром, жінка головного лікаря мала незакінчену бухгалтерську освіту, дружина голови райвиконкому за фахом — фармацевт, друга половина голови райспоживспілки ніяк не могла завершити навчання на заочному відділенні хімічного факультету… Як правило, вичитували газету самі ж літпрацівники, а альтруїстки з «корпусу справедливості» зранку до вечора снували по магазинах, організаціях, установах, продовольчих і промтоварних базах і наводили порядок. Проте жителі містечка давно підмітили, що із справедливістю найганебніше поводились там, де страждали інтереси самого «корпусу»: на базах, у школах, магазинах, Будинку побуту, перукарнях… Підмічені альтруїстками «непорядки» одразу виливались у бездарні, однак злісні фейлетони, підписані гучним псевдонімом: Хома Правдоборець.

Тепер Параска Калениківна занесла гострий матеріал на викладача музичної школи, який не хотів визнавати обдарування її доньки і висловився комусь ненароком, що у Ладичкової дитини рівно стільки слуху, як у ведмедя малярського хисту.

— Ви уявіть собі цього телепня, ледаря! Просто не знаю, за що він гроші бере! — обурювалася Хащун. — Де справедливість? Прошу: Онуфрій Миколайович у дитинстві грав на скрипці і, розповідають, всі були у захопленні. Я, приміром, гупала у нашому сімейному ансамблі на бубні. І, знаєте, як нам на весіллях аплодували?! А цей бабій твердить, що наша Олександрина нездарна до музики! Нехай тепер керівництво школи і проекзаменує його самого.

1 ... 74 75 76 77 78 79 80 81 82 ... 138
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)