Іншалла, Мадонно, іншалла

Рукописи Саламон Барух обліковував у бухгалтерській книжечці з синьою обкладинкою. Занотовував кількість сторінок, особливості паперу і стан, у якому рукопис потрапив йому до рук: чи погризли його миші, і якщо так — то наскільки сильно, і чи постраждав він від вологи, і чи вицвів на сонці, чи він від початку й до кінця написаний тією самою рукою, чи це плід роботи кількох каліграфів. Записував також, у кого й за яку ціну придбав цей рукопис. Поряд із датою нотував, яка того дня була погода, яка ситуація в країні й світі, чи сталося щось важливе в місті, чи домашні поруч у повному складі, чи не захворів хтось із них, і чи не поїхав. Саламон Барух взагалі-то не вів щоденника. Єдиними днями, які йому хотілося зафіксувати, були ті, коли він знаходив новий рукопис. А може, справа була в якійсь його особистій вірі, в чомусь такому, що жорстокі й поверхові люди назвали б марновірством.

Першою датою в записнику із синьою обкладинкою було 17 грудня 1923 року. Того дня він виміняв у Григорія Єфтановича на музичну скриньку, що грала «Маленьку нічну серенаду», дві рукописні сторінки, видерті з книги, списані червоною й чорною тушшю. Мухаммад Бучук сказав йому, що це сторінки з Корану. Того 17 грудня 1923 року в Сараєві падав сніг, і його нападало вже стільки, що з Мейташа і Банського Брєґа «безперестанку з’їжджали діти й дорослі». Барух зазначав ще й таке: «Наше щастя, що ми місто на краю світу, тому не журимося світовим лихом, отож старе і мале вважають, ніби ця зимова краса — єдине, що зараз існує під небесним склепінням».

Останньою датою в записнику стояло 14 березня 1975 року. Того дня Саламон Барух купив свій останній рукопис. Фехім Касумагич продав йому за тисячу динарів дванадцять оздоблених золотом сторінок, списаних чорною тушшю. У нижній частині дванадцятої сторінки стояла воскова печатка, а під нею тією ж тушшю було дописано: «Годі воєн поміж нами, краще бути у вірі братами!»[80]. Супроводжувалась ця подія дещо довшою довідкою про обставини того дня: «Погода не покращилася, хоча кілька днів тому все натякало на це. Молодь сміється — їм дощі й тумани не перешкода, а старі стискають кулаки і затамовують дихання під водою. Чекають сонця й повітря, щоб надúхатися. Ось і я щороку стискаю кулаки все міцніше, і все більше дивуюся, коли вдається дочекатися весни. Щойно поховали Велька Влаховича[81], а по радіо повідомляють, що помер Іво Андрич, письменник. Між двома війнами він приходив до мене в антикварну крамницю, здається, я продав йому примірник Нєгоша. Дарма вони стискали кулаки, бо не дочекалися сонця й повітря, а від мене молодші, що один, що другий».