Непрохані

Роза прибула за годину. Вона була сама, та Шепард відзначив, як ніхто з покидьків суспільства не наважився навіть глянути на невисоку жіночку, самотню в нічному парку.

Люди марґінесу набагато тонше, ніж середній клас, відчувають, з ким не варто зв’язуватися. Така собі еволюційна схема, закон природного відбору серед незаможних, у світі жорстокості й неякісної наркоти: вони навчаються помічати те, чого ніхто більше не помічає.

Роза сіла за бетонний столик навпроти Шепарда, не привіталася, не всміхнулася.

— Вочевидь, я щось не так зрозуміла, — промовила вона. — Я вважала, що ти маєш передзвонювати одразу. А не, бляха, через три тижні.

— Я був зайнятий. Виконував твої накази.

— І?

Шепард відзначив, що за іншими столиками у парку з’явилися поодинокі постаті — чоловічі й жіночі — вбрані непоказно, непримітно. Ще одна особа стояла метрів за тридцять: чоловік з коротким рудуватим волоссям. Жодного з новоприбулих Шепард не впізнавав, проте він знав, хто то: такі самі як він, люди, які носять своє життя у валізці. Те, що Роза вирішила так подбати сьогодні про свою безпеку, його заінтригувало.

Якщо, звісно, воно все те, чим здається.

Він схрестив руки на грудях, поклавши одну на схований у пальті пістолет.

— Останній наказ я виконав, — сказав він. — Хоча насправді тільки час змарнував. Ніхто б не послухав того Оза Тернера. Та нехай. Люди, які спілкувалися з Андерсоном про його роботу, мертві, його записи знищені, справі кінець.

— За дурепу мене маєш?

Шепард знизав плечима.

— Він зник. Певно, мертвий. Тож…

— Один з твоїх колег його засік. Учора. Він ще й досі у місті.

— Якщо хтось із твоїх людей його знайшов, то чому не подбав про нього сам?

— Бо це твоя відповідальність. Твоя робота.

— Я не винен у ситуації, що склалася, — спокійно сказав Шепард. — Я від самого початку казав, що Андерсона краще не чіпати.

— Дивно. Ти маєш репутацію людини, що вміє рубати з плеча. Ти був такою людиною, коли ми познайомились.

— І досі є. Проте у вмінні рубати важливим елементом є здатність вчасно зупинитися. Достатньо було звільнити Андерсона з роботи. Не варто було втягувати в цю справу одного з Дев’ятки.

— Інші не в курсі. Потому як Джо Кренфілд оте все затіяв, без прибирання стало вже не обійтися. Мені наказано скоординувати процес. Що, чому і як — тобі, Шепарде, знати не треба.

— Облиш оцю зверхність. Я займався цим тоді, коли ти ще в підгузки пісялася.

— Мої вітання. Що з того?

— Те, що з часом знати стає конче необхідно.

— Але навіть як дізнаєшся, все одно робиш як звелено, еге ж? Така суть угоди.

Так, угода. З затоки налетів холодний вітер. Очі Шепарда стежили за машинами, що їхали туди й сюди вздовж Аляскінського віадуку. Віслюки, що біжать за морквиною світла від власних фар. У фантастичних романах з дитинства фігурували авто, що працювали самі, без втручання людини, їздили собі за встановленим заздалегідь маршрутом. Цікаво, скільки людей здогадалося, що те фантастичне майбутнє вже прийшло? І не треба машини, щоб бути його частиною.