Медлевінґери

— Каїн і Авель! — прошепотіла Моа, втупивши погляд у Торіла.

Торіл кивнув.

— Та спочатку слід розповісти про одну таємну силу, яка далебі нечасто траплялася серед медлевінґерів, — сказав він, і Йоганнес зрозумів, що зараз буде сказано те, про що Торіл волів би мовчати. Він ледь помітно тремтів. — То була сила перетворювати будь-яку річ на золото.

— Золотярі! — пробурмотіла Моа.

— Дуже-дуже рідко народжувався медлевінґер із даром створювати золото. Але для нього, як і для всього нашого народу, це не мало жодного значення. Бо ми, медлевінґери, завжди були байдужими до багатства. Ми задоволені, коли ситі, коли нам тепло, затишно й багато друзів навколо, — сказав Торіл. — Свята, розваги й серйозні розмови, добра їжа і добрий танок, потішення в лиху годину й друзі, здатні розділити з нами радість, купіль у сяйві місяця й солодке байдикування на сонячній галявині — це все, що ми собі бажаємо. Попри це, золотярі були важливими для нас. — Торіл зітхнув. — Бо люди, звичайно, не такі, як ми. Люди завжди любили золото, й щораз частіше воно ставало причиною непорозумінь. Краще було би, якби люди взагалі не знали про існування медлевінґерів-золотярів, проте, коли ми потребували їхньої допомоги, їхніх розмірів, їхньої сили, їхнього духу винахідництва, — тоді завжди в пригоді ставало золото, що його ми пропонували їм в обмін на все це.

— А ми, люди, ніколи не були жадібними? — прошепотів Йоганнес. — Ми ж були значно сильнішими?

Торіл похитав головою.

— Протягом перших тисяч років не були, — сказав він. — Людям теж залежало на мирному співіснуванні з медлевінґерами, адже, окрім золота, вони мали від нас доволі багато користі й у інших справах. Часом їм, напевно, було нелегко стримуватися. Але вони залишили нас у спокої. Та якось один хлопець із людей закохався в дівчину з медлевінґерів, таке ставалося вже тисячі разів до того. Вони мали двох синів. Старший син, як то іноді траплялося, народився людиною, як батько, а молодший — медлевінґером, як мати. І коли на святкуванні свого Великого Дня молодший отримав фібулу і своє слово — цього разу від діда, — всі одразу побачили, у чому полягала його сила. Він перетворив на лискуче золото весь святковий посуд на радість дітям, які так люблять сяйво та блискітки.