Данина Каталонії

Лікар у шпиталі підтвердив, що я не придатний до військової служби, але для отримання звільнення я мусив пройти медкомісію в одному зі шпиталів на фронті, а тоді поїхати до Сьєтамо, де в штабі РПМЄ мені поставлять печатку. Копп щойно повернувся з передової і був напрочуд радісним. Він брав участь у наступі й повідомив, що Уеску, зрештою, візьмуть. Уряд перекинув війська з мадридського фронту, усього близько тридцяти тисяч солдатів і багато літаків. Італійці, яких я зустрів дорогою в Таррагону, вели наступ на дорогу в Хаку, проте втратили дуже багато людей і два танки. Все одно місто здасться, тріумфував Копп. (На жаль, не так сталося, як гадалося. Атака перетворилась на криваве побоїще і вилилась хіба в оргію брехні в газетах.) Тим часом сам Копп їхав до Валенсії для бесіди в Міністерстві оборони. Копп отримав лист від генерала Позаса, який тепер командував армією на сході. То був звичайний в таких випадках лист, в якому Коппа описували як «людину надійну та непохитну» і рекомендували на посаду в інженерному підрозділі (до війни Копп був інженером). П’ятнадцятого червня він поїхав до Валенсії, а я — до Сьєтамо.

Лише за п’ять днів я повернувся назад до Барселони. Наша вантажівка дісталася Сьєтамо десь опівночі, й щойно ми прибули до штабу РПМЄ, нас вишикували в шеренгу й заходилися видавати гвинтівки й набої, навіть не питаючи наших імен і прізвищ. Незабаром мав початися наступ, тому стягували усі можливі резерви. У мене в кишені була довідка зі шпиталю, проте я не міг відмовитися йти з хлопцями. Я ліг поспати просто на землю, підклавши під голову набої. Я був пригнічений, думки плуталися. Поранення розхитало мою нервову систему — так, мабуть, завжди буває, й мене страшенно лякала перспектива знову опинитися під кулями. Однак наступ відкладався, не забуваймо про іспанську mañana, тож зранку я пред’явив свою довідку й пішов отримувати звільнення з армії. Спроба звільнитися вилилась у довгу плутану подорож. Як і завжди, мене посилали зі шпиталю в шпиталь — Сьєтамо, Барбастро, Монсон, знов у Сьєтамо поставити печатку, а тоді на фронт через Барбастро й Лериду. Через стягування військ до Уески було мобілізовано увесь транспорт, що призвело до плутанини. Спав я де доведеться — одного разу в лікарні, потім у канаві, ще якось у муніципальному будинку в Барбастро на вузькій лаві, з якої посеред ночі впав. Коли відійти від залізниці, то єдиним можливим способом пересування залишалися випадкові вантажівки. Мені доводилося стовбичити на узбіччі й чекати, інколи три або чотири години поспіль, разом з юрбами нещасних селян, які тягли вузли з качками й кролями, й махати руками вантажівкам. І ось нарешті, коли щастило зупинити машину, не навантажену по зав’язку людьми, хлібом чи боєприпасами, ти під саме небо підскакував на розбитій дорозі. Я навіть на коні так не підстрибував, як на тій машині. Єдиним способом не випасти було збитися всім докупи і триматися один за одного. Це було принизливо, проте я був заслабким і не міг без сторонньої допомоги залізти у вантажівку.