Данина Каталонії
- Автор: Оруэлл Джордж
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-76-5
- Переводчик: Ирина Савюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Данина Каталонії». Краткое содержание книги:
А ще спогади Джорджа Орвелла про його участь у громадянській війні в Іспанії дуже важливі для розуміння методів і засобів пропаганди, якими послуговувався Радянський Союз для перекручування і спотворення правди, таким чином маніпулюючи світовою думкою у своїх корисливих імперських цілях. Найдивовижніше те, що з тих часів нічого істотно не змінилося, і правонаступниця СРСР, Російська Федерація, — а по суті, та сама, завжди та сама стара Російська імперія з дещо підфарбованим фасадом, — і сьогодні по всьому світу використовує ті самі методи пропаганди, затято доводячи світовій спільноті, що біле — це насправді чорне, і навпаки.
Якось вранці нам повідомили, що всіх поранених з моєї палати відправляють до Барселони. Я ледь встиг надіслати дружині телеграму, оскільки нас одразу посадили на автобуси і відвезли на залізничну станцію. І коли потяг вже вирушав, санітар, який нас супроводжував, ненароком обмовився, що ми їдемо не до Барселони, а до Таррагони. Мабуть, машиніст передумав. «Іспанія», — подумав я. Ще більше по-іспанському було затримати потяг, доки я відправляв дружині іншу телеграму. До слова, дружина телеграми так і не отримала. І це теж так по-іспанському.
Нас везли у звичайному вагоні третього класу з дерев’яними сидіннями. Деякі чоловіки із серйозними пораненнями сьогодні вперше підвелися з ліжка. Спека й бовтанка у вагоні зробили свою справу: половина була ледь при тямі, інші блювали на підлогу. Санітар пропихався поміж блідих наче смерть і ледь живих бійців і лив кожному до рота воду з міха з козячої шкіри. Ту воду було неможливо пити, я й досі пам’ятаю її гидкий присмак. Коли ми дісталися Таррагони, вже смеркалося. З потяга до моря було рукою подати. Щойно ми прибули, з вокзалу вирушив військовий потяг з бійцями Інтернаціональної бригади. На мосту стояв натовп людей, махаючи їм руками. Потяг був дуже довгий, напханий по саму зав’язку, на відкритих платформах стояли гармати, а навколо них повно солдатів. Я дуже виразно пам’ятаю, як той потяг від’їжджав у жовтаве надвечір’я. На тлі бірюзового моря повз нас поволі пропливали вікна, з яких визирали смагляві веселі обличчя, стирчали дула гвинтівок і тріпотіли червоні шарфи.
— Extranjeros — іноземці, — мовив хтось.
— Італійці.
Не було жодних сумнівів. Хто, крім італійців, міг збитися в такі мальовничі групки й так елегантно махати руками у відповідь. Однак, ця елегантність не заважала їм пити вино просто з пляшок. Пізніше ми дізналися, що то були бійці, які у березні виграли велику битву під Гвадалахарою. Хлопці побували у відпустці і от тепер поверталися на Араґонський фронт. Боюся, що вже за декілька тижнів більшість з них загинули під Уескою. Поранені у моєму вагоні, які могли рухатися, підвелися і махали італійцям руками, проводжаючи їх. Хтось махав милицею, чиясь перев’язана рука здіймалася у вітальному жесті. Ось вона — алегорична картина війни: здорові воїни гордо вирушають на фронт, поранені каліки повзуть до шпиталю, а серце завмирає від одного вигляду зброї на відкритих платформах. І все це породжує фатальне відчуття, якого просто неможливо позбутись, відчуття того, що, врешті-решт, війна — це слава.
Таррагонський шпиталь виявився величезним і по зав’язку набитим пораненими з усіх фронтів. Яких тільки поранень тут не побачиш! Гадаю, способи лікування деяких ран відповідали останнім медичним досягненням, проте дивитися на них було страшно. Рану залишали відкритою і не бинтували, захищаючи від мух натягнутою на дротину марлею. Під марлею виднілося червоне желе рани, яка вже починала гоїтися. Був там один чоловік з пораненням в обличчя й шию, який на голові носив щось на кшталт круглого шолома з марлі. Рот був забинтований, і дихав він через прикріплену до вуст тоненьку трубочку. Бідний, він виглядав таким самотнім — тинявся туди-сюди палатою, дивився на нас крізь свою марлеву клітку й нічого не міг сказати. Я пробув три чи чотири дні у Таррагоні. Я вже достатньо оклигав і навіть якось зміг дійти аж до берега моря. Химерно було бачити, що життя на узбережжі плине так само, як і завжди, — працюють дорогі кафе, товсті буржуа купаються в морі і засмагають у шезлонгах, ніби немає ніякої війни за тисячі кілометрів звідси. А однак один відпочивальник втопився на моїх очах, що здавалося неможливим у цьому мілкому й теплому морі.
Нарешті, після восьми чи дев’яти днів після поранення, мене оглянули. В хірургічному відділенні, де оглядали усіх новоприбулих поранених, лікарі величезним ножицями розрізали пласти гіпсу, в якому знемагали хлопці з розтрощеними ребрами й ключицями. З дірки у масивній незграбній броні визирало схвильоване, брудне, тижнями не голене обличчя. Лікар, моторний молодий чоловік років тридцяти, посадив мене на стілець, затис мій язик шматком грубої марлі й витяг його наскільки це було можливо. Потім запхав мені в горло стоматологічне дзеркало й наказав вимовляти «Е». Я так і робив, аж доки з язика не засочилася кров, а з очей потекли сльози. Лікар повідомив, що у мене паралізована одна з голосових зв’язок.