Інспектор і ніч. Бразільська мелодія

— Хіба до вас не можна зайти? — вдруге запитую я, бо господар заступив двері, ніби гадає, що ми побазікаємо просто тут, на сходах, як оті плетухи.

— Звичайно ж, заходьте, — неохоче відступає старий. — Я, знаєте, чекаю гостей…

— Я вас не затримаю. Поки гості прийдуть…

Обстановка на горищі така сама, як і шість днів тому. Немає ні пляшок, ні бутербродів, ні солодощів, що залишилися ще з різдвяних свят, — взагалі ніяких ознак того, що мають прийти гості. Проте, чекайте, помиляюсь! Власне, їжа є, тільки духовна: біля стіни стоїть чудовий великий телевізор. Екран освітлений. Диктор, встромивши носа в рукописи, читає інформаційний бюлетень.

— Це теж ваш винахід? — недбало показую на телевізор.

— Е ні.

— Але модель чудова. На рівні «Корекома».

Господар не подає вигляду, що мій комплімент тішить його.

— Якщо не помиляюсь, ви одержуєте дуже скромну пенсію? — кажу я, сідаючи в зручне старе крісло.

Чудове крісло. Воно, як промокальний папір, враз висмоктує з тебе втому.

— Зовсім скромну, — визнає старий. — Але ж і потреби в мене невеликі. Знаєте, стара людина… Одне слово, маю деякі заощадження…

— В доларах, чи як?

— Ну, навіщо ви так: «В доларах»… Я ж не родич Рокфеллера.

— Я не досліджував ваш родовід. Але як я вже натякав, цю річ куплено за долари. Можу навіть назвати вам точну дату, коли саме. Й навіть ім'я людини, яка супроводжувала вас і купила його, мабуть, за ваші гроші.

— Якщо вам відома ця історія, навіщо ви мене запитуєте?

— Я запитую вас про передісторію: як це сталося, що Асенов заборгував вам аж на телевізор?

— Я ще минулого разу казав вам: моя дружина, тобто колишня дружина, заборгувала мені гроші й, оскільки вона домовилася з Асеновим, що він розраховується з нею доларами…

— Ви не казали цього минулого разу, навпаки, заперечували. Будьте уважнішим, Лічев, бо, попри мою принципову повагу до старих людей, я змушений буду вжити щодо вас відповідні санкції…

— Але ж хіба…

— Зачекайте! — зупиняю я його. — Щоб застерегти вас від нової брехні, хочу звернути вашу увагу на те, що заборгованість Асенова перед Гелевою не досягала суми вартості телевізора.

— Саме це я й хотів вам пояснити: це було щось на зразок авансу з боку Асенова. Так би мовити, послуга за послугу.

— За яку послугу?

— Я ж вам уже казав… — Старий, зніяковівши, замовкає. — Я зібрав для нього деякі відомості про ту нікчему, з якою він збирався одружитися.

— Справді, я й забув. Ну, в такому разі винагорода була досить солідна.

«Досить солідна, — думаю собі, роздивляючись охайне, затишне горище. — А потім іди й доводь, що обстановка це, мовляв, своєрідна посвідка людини, яка серед неї живе. Це горище мало б бути сховищем невинного янгола».

Старий мовчить, по-дідівському схрестивши руки на колінах. Потім позирає на мене краєм ока, щоб відгадати, що я збираюся робити, і взагалі, чи не надумав я вже йти.

Піду, але трохи згодом. Шкода розлучатися з таким чудодійним кріслом.

— Телевізор — не єдина ваша комбінація, Лічев. Ви й раніше користувалися послугами Асенова, а ще раніше, до обмеження, самі купували товари на бони.

— Та тоді ж бони продавалися на вулиці…

— Так, але ж вони не валялися на бруківці. Й ціна на них була на «чорному» ринку досить висока.

— Я ж вам пояснив: скромні заощадження.

— А яку частину ваших заощаджень зараз становлять долари? Й де саме ви їх зберігаєте?

— Не розумію вашого натяку.

— Я не натякаю, а кажу просто у вічі. І щоб бути до кінця відвертим, скажу вам, що у небіжчика Асенова в гаманці була значна сума доларів. Сума, якої під час огляду не виявилося.

Обличчя старого, й без того не дуже рум'яне, зовсім жовтіє.

— Ви… ви просто дивуєте мене подібною підозрою… — Він піднімає свої зморщені, як у півня лапи, руки. — Це просто жахлива підозра…

— Проте вчинок ще жахливіший.

— Але як можна припускати, що вбивство вчинив…

— Зараз ми не говоримо про вбивство. Ми говоримо про долари…

— У мене немає доларів, запевняю вас…

— Ніяких? Жодного банкнота?

— Е… власне, один банкнот є… я зберігаю його на чорний день… це теж частина авансу…

— Покажіть, щоб я побачив цей аванс…

Старий підводиться й іде, як сновида, на кухню. Звідти долинає гуркіт, мабуть, Лічев пересуває меблі чи якісь інші предмети, відтак знову з'являється в кімнаті, тримаючи двома пальцями згорнутий вчетверо банкнот. Мені не треба його розгортати, аби впевнитись, що це сто доларів.

— Як ви роздобули цей банкнот?