Інспектор і ніч. Бразільська мелодія
- Автор: Райнов Богомил
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Юрій Чикирисов
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Інспектор і ніч. Бразільська мелодія». Краткое содержание книги:
Розслідуючи справу, інспектор карного розшуку Петр Атанасов стикається з компанією молодиків, які намагаються жити на «західний манер», вбачаючи сенс життя в розвагах, і несвідомо стають зброєю в руках валютників та контрабандистів.
Тим паче, що він має певні підстави для цього. Зрештою, може, те минуле — вже минуле, але ж це не сон. Все це факти, а факти завжди полишають сліди. Ніби дефект, якого позбулися. Щоправда, деякі люди з виправленими дефектами живуть навіть довше за здорових, бо вони обережніші. Це, звісно, не означає, що треба прагнути мати якийсь дефект.
Нічого дивного, якщо її виженуть за минуле. Треба було б узяти приклад з моєї вчительки, яка терпить не тільки моє минуле, а й сучасне. Навіть тактовно старається приховати, що це сучасне її просто-таки жахає.
Трапляється, піду в нею кудись у ресторан після тривалого перебування десь у провінції, ще переповнений свіжими враженнями від якоїсь справи, й заводжу розмову між гарячим і десертом:
— Він отруїв її дустом… Груба робота… Делікатніші люди використовують снотворне й інсценують самоотруєння… І уявляєш?.. Протягом п'яти днів нею навіть ніхто не поцікавився… Ми знайшли труп, що вже розклався…
Або:
— … Справжня бойня… Голова в нього була настільки спотворена, що ми ледве впізнали труп…
Моя вчителька перестає їсти й відводить погляд кудись убік, роблячи неприховані зусилля заглушити нудоту, що підступила їй до горла.
— Вибач, — кажу я, — хіба ж ти не знаєш, що ми, болгари, відпочиваючи, говоримо про роботу і навпаки.
— Але ж у тебе, Петре, й робота, ох і робота… — упівголоса відповідає вчителька з жалюгідною подобою усмішки на обличчі.
Потім, боячись не образити моєї професіональної честі, додає:
— Я хотіла сказати, що не всяка нервова система може витримати це.
— Авжеж, — кваплюсь погодитись я. — Але нерви, як і все інше, загартовуються.
— Тобто грубішають.
— Може, й так. Просто важко призвичаїтись до того, що викликає в тобі відразу. Ті паскудства є в кожному моргу, навіть у кожній лікарні. Та вони лише наслідок іншого, справді гидкого, чим ще забиті голови деяких типів…
— Так, — у свою чергу погоджується моя вчителька.
І щоб знову не заглиблюватись у безодню паскудства, вона намагається змінити тему розмови:
— Ти вже прочитав ту книжку?
— Ще ні… але ти маєш рацію: вона справді чудова. Це видно з перших же сторінок.
— Хіба ти ще й досі на перших сторінках?
— Ну, я точно не пам'ятаю, до якого місця дочитав, але за такої вічної крутанини, сама розумієш…
— Але ж книжки вдень не читають. Для цього є ночі й вечори…
Ночі й вечори. Вона не знає, що ночами й вечорами я дуже часто роблю те саме, що робив удень, роблю, звичайно, подумки, намагаючись розплутати якийсь страшенно заплутаний клубок, аби дати лад купі суперечливих фактів. І потім усі ті люди, що крутяться в моїй голові, не хочуть розходитись, хоч я вже разів сто кажу їм: «Годі вже, йдіть, дайте мені спокій». Аж ні, вони не зникають, усе стоять мовчки й дивляться на мене — Дора зі своїм батьком і безпорадна Магда. І Моньо з тремтячими губами, і взагалі вся їхня компанія в повному складі. Як же тут сядеш читати книжки про вигаданих людей, коли тобі не вистачає часу розібратися з живими.
Але це зовсім інше питання, я тільки хотів сказати, що моя вчителька добровільно сприймає мене таким, яким я є, з моїм минулим і сучасним. І це повинно правити за приклад отим типам, що ладні через якісь там минулі гріхи одвернутися від людини…
В цю мить різко дзеленчить телефон, щоб нагадати мені: зараз іще не час для розумових вправ у ліжку — я перебуваю на робочому місці.
— Так, це я… слухаю… Невже? Ага, отже, той самий? Ну, чудово, вишліть мені довідку…
Після цих загальних слів, з яких складається кожна телефонна розмова, я схиляюсь над столом з наміром знову зосередитись, аж у кімнату входить лейтенант.
— Вас шукає якась жінка…
— Чи не та журналістка?
— Вона не схожа на журналістку… Якась Колева чи Коєва…
— Нехай увійде.
Спочатку в кімнаті з'являється імпозантний бюст. Потім і його власниця. Це, звичайно ж, наша Магда. Вона соромливо спиняється у дверях, наче вперше заходить до такої установи й не знає, як поводитись.
— Здрастуйте, — киваю головою. — Проходьте сюди. Що сталося?
— Нічого. Нічого не сталося, — поспішає заспокоїти мене Магда, сідаючи на запропонований стілець. — Просто зайшла…
— Дуже добре. Ви, я чув, більше не буваєте у «Бразілії». Це випадково чи ні?..
— Чому ж «випадково»! Минулого разу ви так насолили мені, що…
— Он як? Я й забув. А що поробляють ваші друзі?
— Я не хочу їх знати.
— Ви взагалі їх не бачили?