Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр.

§ 6.2. СПЕЦІАЛЬНІ ПІДРОЗДІЛИ ГОЛОВНОЇ КОМАНДИ ВІЙСЬК

У структурі Державного Центру УНР в екзилі спеціальні служби Головної Команди військ відігравали провідну роль на відміну від подібних інституцій МВС. Це природно, оскільки повалення радянської влади в Україні планувалося переважно за допомогою збройної сили — наявних у його розпорядженні військових формувань у Польщі та Румунії, а також партизансько-повстанських загонів на території УСРР. У військовому відомстві діяла дещо трансформована за нових умов Розвідочна управа з розвідувальним й контррозвідувальним підрозділами, Інформаційним бюро, закордонним відділом. Їх діяльність в еміграційний період (1921 р.) в документах відображена фрагментарно.

Є відомості про аналітичну роботу розвідувального і контррозвідувального підрозділів Розвідочної управи, відповідної праці Інформбюро в таборах вояків УНР та взаємодію його з II відділом ("двуйкою") Генштабу Польщі. Щоправда, за браком коштів скасовувались військові аташати УНР в інших країнах. У дуже скрутному матеріальному становищі перебувало й "ІНФІБРО". Цей підрозділ був виведений із складу Генштабу, а його співробітники залишилися без засобів для існування. Виконуючий обов'язки начальника Інформбюро поручник Шевчук звертався в усі інстанції, навіть до Головного Отамана, з проханням вирішити долю цієї установи й не дати померти голодною смертю її співробітникам, які багато зробили для уряду УНР і будуть йому корисні й надалі. Відомо, що через відсутність засобів для існування окремі "інфібровці" переходили на службу в польську дефензиву, але при цьому виявляли готовність допомагати УНР.

У доповіді поручника Шевчука Головному Отаману (19 січня 1921 р.) висуваються серйозні звинувачення на адресу колишнього начальника "ІНФІБРО" полковника М.Красовського, який нібито забрав гроші й цінні речові докази, таємні справи й документи, самочинно залишив бюро й з групою прибічників перейшов на службу до поляків. Об'єктивність цих звинувачень сумнівна, оскільки не зрозуміло, навіщо було керівнику спецпідрозділу українських військ самочинно і скандально переходити в польську "двуйку". Адже існував більш пристойний і апробований іншими варіант — за взаємною домовленістю між керівниками двох союзницьких військових відомств. Скоріше за все, так і сталося задля вирішення якоїсь важливої спільної справи. На користь цього припущення говорять такі дані. У звіті по лінії ДПІ від 10 листопада 1921 р. йдеться про те, що М.Красовський, поновлений на попередній службі, отримав надзвичайні повноваження щодо організації контррозвідувальної діяльності, а його співробітники активізували роботу, в тому числі в таборах перебування українських вояків. Напевно, цього не сталося, якби М.Красовський залишив Інформбюро так, як про це писав Шевчук [634].

Організацію збройної боротьби за відновлення суверенної української державності активно продовжував спеціальний орган Державного Центру УНР в екзилі — Партизансько-Повстанський Штаб (ППШ), котрий дислокувався на території Польщі у Тарнові, а згодом у Львові. Головною метою його діяльності була підготовка повстання для повалення радянської влади в Україні. Крім того, керівництво ППШ готувало збройні формування Армії УНР до переходу через польсько-радянський кордон у травні 1921 р. [635]. Головними організаторами й керівниками Штабу стали відомі воєначальники УНР генерал-хорунжий Ю.Тютюнник та полковник Ю.Отмарштайн.

ППШ був створений зі згоди глави Польської держави Ю.Пілсудського. При цьому польська сторона пішла навіть на порушення умов Ризького мирного договору з РСФРР та УСРР від 18 березня 1921 р., який забороняв існування на території Польщі антирадянських збройних угруповань. Підготовка військових частин Армії УНР до виступу проти УСРР здійснювалась і в Румунії, де в спеціальних таборах під контролем та при підтримці королівського генштабу проводилося навчання українських збройних формувань тактики партизанської війни [636].