Зірка для тебе
- Автор: Корний Дара
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-4810-9
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Зірка для тебе». Краткое содержание книги:
У цій книзі є все, що має бути в класичному романі. Ціла галерея образів: він і вона, Сергій і Зоряна — знедолені герої, які зберегли людяність у нелюдських випробуваннях. Його друг Арсен та її подруга Лєрка, бабуня і тітка, чуйний професор і добросерда прибиральниця… Є в романі загадки імен, секрети вчинків і велика таємниця народження. Тут багато мандрів у просторі й часі, справедливість і кривда, вузькі стежки й розкішні сади. Є буття і небуття. Єдине, чого немає, — фальші, натомість є правда, власне, «Зірка для тебе» — це і є правда, гірка і чиста, про нас усіх, про кожного. Настояна на гріхах і спокутах, витримана десятиліттями у потаємних шафах, вона нарешті вивільнилася.
Сергій скинув маринарку, накинув Зоряні на плечі. Сів поруч, узяв за руку. Рука крижана. Він поклав її між свої долоні, щоб зігріти, подихав на неї. Тоді зазирнув у очі.
— Не бійся, Зірко! Більше тебе ніхто не скривдить.
— Але ж я, я… Я страшна людина. Такі, як я, не варті… — очі затопила вода, не договорила.
Голос надломився.
— Тс-с-с. Не треба. — Він гладив її по голові. — Тихо-тихо. Зорі не плачуть. А може… може, й поплач. Бабуня Ніна каже, що сльози — то зайвий біль, який не в силі витримати серце, і, щоб воно не тріснуло від розпуки, треба зайве випустити з себе. Виплач, витисни біль, викинь зайве. Мені байдуже, дівчинко моя, ким ти була раніше. Напевно, страшні обставини змусили тебе таке чинити з собою. О, то було колись… Я прийшов, щоб забрати тебе з минулого. У мене немає великих грошей, статків, свого житла. Немає й батьків чи інших родичів, які б підтримували. Але у мене є люди, які люблять мене і тому допомагають. А це завжди набагато більше важить, аніж гроші. Вони й тебе любитимуть, якщо ти тільки захочеш. Ти хочеш стати частинкою мого життя? Ти хочеш бути моєю Зіркою?
Вона затихла. Не плакала, слухала, серце пташкою впійманою вистрибувало з грудей. Ніхто ніколи не говорив їй таких слів. Ніхто ніколи нічого такого їй не пропонував. Людина, яка її заледве знає, каже, що вона… Щось гидке стояло зараз перед нею, воно не пускало її до нього, не пускало слова з уст. Він розумів це, він відчував Зоряну зараз краще, аніж вона себе. Він брав із болота зірку, яку всі вважали шматком каміння, зчищав по крихті бруд. Він відчув її сумніви, тому говорив тихо, притуляючи лагідно до серця. Шепотів на вухо:
— Зірка має бути на небі. Мені в дитбудинку, малій нічийній дитині, старші вигадали прізвище — Безхатченко. Доля випадку, Зорянко. Бабуня Ніна називає мене Лічозором, то синонім до слова «безхатченко». Лічозір — той, хто шукає і знаходить. І я нарешті тебе знайшов. Колись мій учитель подарував мені трішки наївну та досить розумну книжку. Ти, напевно, її читала. «Алхімік» Коельо. У кафе, коли я розбив горня і вперше побачив тебе, то враз відчув себе полоненим. Не розумів тоді чому. Розуміння прийшло згодом, коли я пригадав слова «Алхіміка»: «Любов. Старша від людства, давніша від пустелі». Коли я тебе побачив, ти була Вона.
— Але ж… Але ж… — гидкий звір усередині Зоряни ще пручався. — Я погана людина, Сергію. Хіба мене можна любити?
Він гладив її по голові, тоді нахилився і поцілував у щоку, прошепотів:
— Люблять, тому що люблять. Любов не треба пояснювати. Ти підеш зі мною?
І вона пішла. Звір замовк. Вони проговорили до вечора. Сиділи на лавці, гуляли Високим замком, їли хот-доги під етнографічним музеєм. Говорили багато-багато, наче старі давні друзі, що давно не бачилися. Захлиналися від того, що жило в них і чекало на повернення одне одного.
Удома, сидячи на своєму ліжку, дивлячись у вікно й уявляючи там на небі зорі, які сьогодні заховало від людських очей захмарене небо, вона згадала слова з «Маленького принца»: «У кожної людини свої зірки. Очі сліпі. Шукати треба серцем». Вона нарешті знайшла.
— Тітко Калино, неждано птаха щастя впала в мої руки. Та сама! Скажи мені, голубонько, чи надовго?
Ніч мовчала. Що ж, вона не думатиме про це. Зараз вона просто щаслива. А це так багато!
11. Крила
Божечку! Господи! Боже мій милий!
Знову — ці крила! Знову — ці крила!
З радості, з розпачу я ж не посміла
мріять про них — а Ти дав мені крила!
Плачу від вдячності, стиха молюся.
Я — підіймуся, я — підіймуся!
Буду до сонця — на іскорку ближче.
Серцем — зі світом, з людьми поділюся.
Арсен зовсім не розумів Сергія та його вибору. Дивився на Зоряну з осудом та недовірою, чекаючи від дівчини якоїсь каверзи. Очевидно, Олесині повчання давалися взнаки. Навіть пробував через бабуню Ніну вплинути на друга, просячи, щоб та авторитетно «вставила дурню клепки». Бо хіба Сергію така дружина потрібна, з брудною біографією? Та бабуня Ніна відмахнулася від тих порад, прийнявши дівчину в родину з радістю. Вони часто розмовляли із Зоряною просто так, наче і ні про що. Стара мудра жінка раділа, що отримала ще одну онучку. Онучкою з першого дня знайомства вона називала Зоряну.
І дівчина розповідала бабуні про себе, переповіла й про те, чого не хотів знати Сергій. Чомусь відмахувався від її минулого. Жалілася, що це її бентежить, бо життя — то не лишень вона теперішня, а й колишня. Бабуня Ніна просила не ображатися на хлопця.