Ґарґантюа і Пантаґрюель

Якось Пантаґрюель, щоб від студій одпочити, подався до передмістя Сен-Марсо, бажаючи оглянути Фолі-Гобелен. Йому товаришив Панурґ, із припасеними, як завжди, під плащем флягою та шматком шинки: він ніколи не забував їх прихопити, узиваючи їх своїми драбантами. Зброї він не носив, і коли Пантаґрюель збирався подарувати йому шпаду, він відповів, що вона ще йому перегріє косу, тобто селезінь.

— Але ж (сказав Епістемон) як ти відбиватимешся в разі нападу?

— Налягаючи на ноги, — відповів Панурґ, — аби лиш колюща бронь була заборонена.

Повертаючись, Панурґ після огляду паризійських мурів сказав ущипливим тоном:

— Дивіться, які гарні мури. Міцненькі мури, для оборони пуцьвірінків нема кращих. Але, бородою свідчусь, такому городу, як оцей, вони стануть у поганій пригоді. Та тут корова пукне і понад шість брасів[194] такого муру обвалиться.

— Друже мій (сказав Пантаґрюель), знаєш, що відповів Агесилай, коли його спитали, чому велике місто лакедемонське не обмуроване муром? Отож-бо, показавши на його мешканців і громадян, у військовій справі битих, дужих і добре узброєних: «Ось (гукнув він) мури міста!» Тим він хотів сказати, що найміцніший мур — це тверда кістка і що міста й осади не мають надійнішої і міцнішої твердині, ніж звага їхніх мешканців та резидентів. Так само і цей город сильний завдяки своїй численній і загорілій людності й іншого передмур'я не потребує. І якби захотіли обмурувати його як Страсбург, Орлеан або Феррару, їм би з цим не повелося, завеликі вийшли б витрати і видатки.

— Хай і так (погодився Панурґ). А все ж непогано було б надіти таку собі кам'яну подобизну, коли підступає ворог, хоча б на те, щоб він загадався: «Хто там?» А щодо ваших слів про великі кошти на мурування, то хай тільки отці міста поставлять мені вина, а я вже навчу найновішого і найдешевшого способу зводити мури.

— Якого б то? — спитав Пантагрюель.

— Тільки нікому нічичирк (відповів Панурґ), як я вам його відкрию. Я вже спостеріг, що жіночі шмонді тут дешевші за каміння. Ось з них і треба стіну городити, розмістивши їх за архітектурною симетрією, так щоб найбільші виставити на перший план, а потім положисто, як ослячі спини, викласти середні й нарешті маленькі, і попротикати подібно до шпичастих діямантів, як на масивній вежі в Бурже, отими тужавими булавами, які домують у монастирських матнях.

Який же диявол зруйнує такі мури? Метал і той не такий відпорний на удари. І якщо туди ткнеться гаківниця, ви одразу побачите (присяйбогу!), як закапає з цього благодатного пранцюватого плоду, просто періщитиме, хай тобі абищо! І блискавка в них ні разу не шваркне. А чому? Бо вони святі і благословенні.

Тут є лиш одна недогода.

— Хо-хо! Ха-ха-ха! (сказав Пантагрюель). Яка ж?

— Та ось мухи вельми вже ласі на ці плоди. Злітаються роєм і паскудять: на таку гидь уже не повабишся! А втім, і проти цього знайдеться засіб: треба їх прикрасити гарними лисячими хвостами або ж здоровецькими кабаками провансальських віслюків. І в цьому зв'язку хочу навести вам (саме до вечері) оповідку Frater Lubinus, libro De compotationibus mendicantium.[195]