Юлія, або Запрошення до самовбивства

Сторонній спостерігач нічого б не помітив. Ні гри, ні змаганини, ні поєдинку. Обоє рухалися так природно й невимушено, ніхто не гнався, ніхто не втікав, ніхто не нападав, ніхто не боронився, вони щось робили: Оля розпаковувала ковбасу, сир, масло, шинку, Шульга порався з консервними бляшанками, розставляв пляшки, тоді були короткі маршрути до примітивного дерев’яного мисника, до плити і знов назад, до круглого столу, і знов кружляння, уникання, таємнича гра, а зовні все досить буденне, і ці двоє спокійно перемовляються між собою, вона радиться, що краще підсмажити, а що поставити на стіл так, як воно є, він заявляє про те, що перед жінкою в цих питаннях підіймає руки, завжди підіймає руки; а коли він не підіймає рук, сміється вона і, не ждучи відповіді, може, підсвідомо лякаючись її, нараз заводить мову про свою набридливу роботу санітарки, про те, коли їй знов заступати на зміну. І коли та зміна закінчиться, щоб згодом знов заступати, і це така мука, таке нещастя, такий хрест, а він, щоб не мовчати, навіщось став розповідати про вчену матір–годувальницю Полюскевич, про Доліво–Добровольського і про свого трояка, вони говорили кожен про своє, ніхто нікого не слухав, не чув, вони знали це, але говорили далі, не могли зупинитися, намагалися заховатися за марними словами від того, що заволодівало ними дедалі дужче, стосильно, тьмасильно. Кожен відав про потаємне бажання другого, але таємниця тому й зветься темницею, що про неї не кажуть; і саме завдяки цьому передбачливому замовчуванню вона має безмежну владу над ними, і в цьому мовчазному поєдинку перемагає сила, незалежнії і не підвладна їм, існуюча не в щоденному світі реальності, а н світі уявному, в царстві видимостей, де самознищуються псі відомі й невідомі закони і всевладно запановує Спокуса, яка для чоловіків вовіки і прісно є жінкою, а для жінок їхньою найвищою сутністю, їхнім божеством, їхнім раєм і пеклом, бо ще ніхто ніколи не зміг визначити, що спокусливіше: спокушати чи піддаватися спокусі, спершу ти спокусила мене, тепер я пробую спокушати тебе, коло замикається, спокуса–покуса–куса–кусати–кусатися, чоловік і жінка, як звірі, кусаються, зваблюючи одне одного, але не прокусуючи горло, не завдаючи смертельних ран, а тільки зводячи цю таємничу дію до великої умовності в сподіванні найвищої радості й блаженства. Ти жадаєш цієї жінки, а вона жадає тебе, ви палаєте однаковим полум’ям, ви згоряєте в тому самому вогні і виходите з нього неопалимі, чисті, як янголи, ви не знаєте застережень, забобонів, заборон, почуття обов’язку, відповідальності, честь, совість, сором — все зникає, спадає з вас, мов листя з осінніх дерев, мов кайдани з визволених і помилуваних, і вже ви розкуті, вільні, свавільні, такі, як птеродактилі, що Живуть у двох стихіях — на землі й у повітрі, та водночас ви й безвладні, навіки приковані до земної юдолі, царі природи і царі духу — раби природи, раби незвіданості.