Юлія, або Запрошення до самовбивства

— Не забувай: ти мені тільки як сестра!

— Ти ж казав, що в тебе є сестра.

— А ти будеш другою.

— Ох, і зануда ж ти, Шульга! — зітхала Людмила. — Ти й на фронтовика зовсім не схожий. Який з тебе фронтовик, коли ти від жінки, як чорт від ладану…

— Коли хочеш знати, справжні фронтовики перед жінками завжди нерішучі і навіть сором’язливі, — сказав він їй. — Надто ж тепер, по війні, і особливо з нашими жінками, перед якими нам ніколи не дано спокутувати провину сорок першого і сорок другого років.

— Боже, чим забита твоя голова! Мій полковник ніколи про таке й не думав!

— Тому він і полковник…

Десятого числа Шульга не наважився піти до самотньої оселі над Дніпром, виждав ще два дні, ніяк не міг вирішити, коли краще — вдень чи ввечері, нарешті вибрав вечір і не вгадав: двері були замкнені, в хатині не світилося. Він побіг на вулицю Поля вранці, тоді вдень, знову ввечері — все марно. Заповзявшись все ж застати Олю вдома, Шульга кілька днів уперто ходив і ходив до глиняної хатки, вивчив майже кожен будинок на вулиці Дзержинського, яка звалася колись Новодворянською, бо, мабуть, жили на ній дворяни, так само як тепер жили дворяни радянські, тобто всіляке партійне й заводське начальство, яке не ходило пішки, а їздило машинами, тому Шульга на цій вулиці майже завжди був самотнім перехожим, мовби зготовляючись до ще більшої самотності перед замкненими дверима свого поклоніння і своєї прощі.

Може, Оля злякалася його настирливості і переїхала звідси, знайшла собі де–небудь інше помешкання? І, може, йому не слід отак марно обтоптувати тут сніг довкола хатини, а піти до лікарні Мечникова, знайти травматологію і спитати про Олю? Іноді в Шульги навіть зроджувався відчаєний намір поламати собі руки чи ноги (він не уявляв, як це можна б зробити, але знав з фронтового досвіду, що кістки людські трощаться надзвичайно просто і легко), щоб потрапити до травматології повноправним пацієнтом і вже на цілком законних підставах перебувати кілька місяців під опікою дорогої для нього жінки. Та одразу й відкинув цю думку, згадавши вагон для перевезення тяжкопоранених, крігер, з санітарними ношами в три яруси вздовж бокових стін, тридцять або й усі тридцять шість напівтрупів, а тоді палату тилового госпіталю на дванадцять або вісімнадцять гавриків, забинтованих, загіпсованих, взятих у лубки, на спиці, на витяжку з півпудовим грузом, стогони, крики, зубовний скрегіт, і тихі жалі, і безперестанне, — то гнівливо–нетерпляче, то тихе аж до плачливості: «Сестра, утку!», «Сестра, судно!», «Сестра! Сестра!», а тоді, вже після всіх перев’язок, процедур, лікарських обходів, у темряві, перед «відходом до сну» нестримне гусарствування, безпардонна чоловіча похвальба своїми подвигами перед жінками, бронебійною силою чоловічої потенції, коли п’ята чоловіча кінцівка стоїть камінно, мов Уральський хребет, ніби Кавказ і Гіндукуш, і піхотний капітан хвалиться, що носив на стоячому прутні відро, повне води; артилерист міг утримати двопудову гирю, а вже йому, танкістові, щоб не відстати, треба було брехати, як перекочував з місця на місце своїм негнучим, ніби в моржа, двохсоткілограмові бочки з соляркою… Фольклор не для любові, не для родинного життя, не для партії й уряду… А там, де тепер змушена «діжурити» Оля, щоб заробити якусь копійку для своїх осиротілих хлопчиків, хіба не такий самий «фольклор», бо хіба ж змінилася людська природа і людська порода? Недаремно ж натякала Оля, що там майже всі вчорашні фронтовики, які тепер стали студентами, та однаково ж нічого в них не змінилося, бо всі п’яні, як і тоді, на війні, де люди тільки й можуть бути або п’яні, або мертві.