Чорний лабіринт
- Автор: Сичевський Василь Павлович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Чорний лабіринт». Краткое содержание книги:
В постійній боротьбі на грані життя і смерті формуються характери героїв пригодницького роману Василя Сичевського «Чорний лабіринт». Кинуті в американські табори для переміщених, вони ні на мить не залишають думки про повернення на рідну землю. Наклепами, брехнею і безсоромними провокаціями намагається заплутати їх у свої тенета американська розвідка, та і в цьому двобої перемагає глибокий патріотизм радянських людей.
В романі відтворюється життя конаючого гітлерівського рейху, викривається людиноненависницьке єство фашизму, розвінчується облудна мораль рицарів наживи — американських імперіалістів та їх воєнщини.
Роман «Чорний лабіринт» — друга книга молодого письменника. Перша — повість «Чаклунка Синього Виру» вийшла у видавництві «Молодь» в 1962 році.
Василь Сичевський — учасник Великої Вітчизняної війни, вихованець Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, нині працює режисером Української студії хронікально-документальних фільмів.
Генерал ходив по килиму і тільки зусиллям волі стримував себе, щоб не вибухнути люттю перед цим хлопчиськом. Проте фельдмаршал лютував не на Хорста. Він розумів, що прихід посланця від Геро фон Шульце-Геверніца означає крах. Повний, безповоротний крах всіх сподівань на переговори з Заходом. Крах всієї Німеччини і власної кар'єри. Американці замітають сліди. Не хочуть, чистоплюї, щоб до рук росіян попали документи про їхню дволичність і, по суті, зраду союзницьких обов'язків. Хочуть вийти чистими з гри. Німецький юнкер, прихильник пангерманізму, який сидів у генералі, не міг помиритися з промисловцем і капіталістом, що ховався під тим же фельдмаршальським мундиром.
Десь недалеко вибухнули снаряди. Жалібно задеренчали у вікнах шибки. Генерал зупинився, прислухаючись. Нервовий тик сіпнув його за щоку. Хижо блиснули золоті зуби в якомусь нелюдському оскалі.
— Екселенц, на мене чекають, — промовив встаючи Хорст.
— Сядьте, — гримнув на нього генерал.
Але Хорст стояв. Генерал глянув на нього так, ніби всі його неприємності враз уособилися в цьому юнакові в есесівській формі. Проте той другий Вальтер фон Торнау, гроші якого лежали в американських банках Рокфеллера, примусив його стриматись. Генерал підійшов до стола, відчинив шухляду і вийняв звідти ключ від сейфа.
— Зважте, — уже спокійно звернувся він до Хорста, вимикаючи таємну сигналізацію, що йшла від сейфа до флігеля, в якому жили особисті охоронці генерала, — тут у мене не всі документи. Листування Алена Даллеса з керівниками рейху — в архіві гестапо.
— Де міститься архів? Я маю наказ забрати всі документи.
— Район Трептов, — генерал глянув на Хорста. Рішучість цього юнака починала йому подобатись.
— Чи зможете ви допомогти мені у тому, екселенц?
Генерал зняв трубку і набрав потрібний номер. Телефон довго не відповідав. Нарешті, хтось узяв трубку.
— Говорить генерал-фельдмаршал фон Торнау. Так, так, мені потрібен полковник. Почекаю, — він затулив мікрофон долонею і звернувся до Хорста. — Вам доведеться зустрітися з справжнім Рудольфом фон Торнау. Було б краще, якби ви назвали для перепустки якесь інше ім'я і могли підтвердити його документами.
— Але я справді Торнау. Це моє справжнє прізвище.
— Справжнє? — здивувався генерал.
— Полковник фон Торнау усиновив мене десять років тому і дав мені своє прізвище, — пояснив Хорст.
— Так це про вас писали газети? — генерал скривився, ніби від кислого.
Обличчя Хорста вкрилось бурими плямами, але відповідати йому не довелося. До телефону підійшов вітчим.
— Це ти, Руді? Вітаю. Не хвилюйся, я вже збираюсь їхати, машина біля під'їзду, але перш ніж я поїду, ти повинен виконати одне моє прохання і водночас дуже важливе доручення. Зараз до тебе заїде один твій знайомий, точніше, твій названий син. Ні, замовляй перепустку на його справжнє ім'я. Він тобі сам пояснить, у чому справа. Ти маєш йому передати те, про що ми з тобою говорили минулого разу. Я нічого не хочу слухати, це мій наказ — зрозумів? Усе! — генерал грюкнув трубкою об апарат. — Усі неначе збожеволіли, — буркнув роздратовано і підійшов до великого портрета Гітлера, який висів на протилежній стіні. Щось натис під рамою. Несподівано стіна відсунулася вбік. За нею, виблискуючи похромованою сталлю, показався сейф. Ще якісь незрозумілі рухи, натискування якихось гвинтів, і, нарешті, ключ увійшов у шпарину замка. Генерал повернув його раз, удруге, і товсті двері повільно відхилилися. Вальтер фон Торнау дістав з полиці жовту шкіряну папку і повернувся з нею до Хорста. Проте хлопець не встиг взяти її з рук генерала. Якась пекельна сила підняла їх обох у повітря, вдарила об стіну і кинула на підлогу. Страшний вибух боляче струсонув тіло, і Хорст відчув, що втрачає свідомість. В останню мить його мозок зафіксував розколоту стіну і мертве темно-синє небо в провалі за нею. Потім йому здалося, що він полетів кудись у бездонну темряву.
Коли почався артилерійський наліт, Карла Хелман сиділа в машині. Снаряди вибухнули зненацька, розколовши вулицю червоними блискавками. Вищали осколки, лопотіло об машину дрібне каміння. Вона чекала кінця, поклавшись на долю. Та Карла думала не про себе, а про Хорста. Цей юнак порушив у ній якусь струну, що досі була прихована десь дуже глибоко, на самому дні її спустошеного серця. Останні дні Карла все частіше ловила себе на тому, що думає про нього, хвилюється і боїться за його життя.