Міжконтинентальний вузол
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Славін #2
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво політичної літератури України
- ISBN: 5-319-00081-2
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Міжконтинентальний вузол». Краткое содержание книги:
— Ти мені кіно розповів, Сашо, — озвався Славін. — Чому сценарій не пишеш?
— А справи хто за мене вестиме? Це тільки йолопи вважають, що літературою можна у вільний від роботи час займатись, а вона, література, ой яка ж це робота, гірша каторги, Віталію…
— Чим ти поясниш його падіння, Сашо? — спитав Славін. — «Горілку пив, з жінками гуляв» — це все, звичайно, погано, але хіба мало людей цим грішать, а шпигунами ж не стають?
— Йому генерала не дали, Віталію, ось у чому річ… У Комітет по науці перевели, а ті, з ким він воював, уже по дві великі зірки на погонах носили… Заздрість… Немає нічого страшнішого від заздрості, дорогий ти мій… Моцарт і Сальєрі, вічна тема… Заздрість породжує злість, розпач, страх… Але неодмінно відчуття власної винятковості… Він і тим, що на пиятиці в суді особливо наголошував — також вів свою лінію, до потомків, так би мовити, звертався і до нас, смертних: «З ким, мовляв, не трапляється, схибив, покірної голови й меч не бере, пощадіть…» Він не в одні ворота грав на процесі, він туди й сюди цілився гол засадити… Хитрував він, Віталію, до останньої хвилини хитрував… Пеньковський був людиною спритною, але недалекою, він не був інтелігентом, Віталію, хоч і академію закінчив, — за що ж йому зірки чіпляти?! От у ньому ненависть і з'явилася, темна ненависть, тобто заздрість. Сів би за книжки, поринув би в історію, мистецтво, науку, показав би, яка в нього світла голова, — і одержав би він свою зірку, нікуди вона від нього не ділася б… «Або всім, або нікому!» —«Чим він за мене кращий?!» Та тим він за тебе кращий, що талановитіший і розумніший… А в цьому признатися собі може тільки благородна людина. І добра… Ось у чому заковика, — зітхнув Васильєв, — багато про що в цьому кабінеті думається, Віталію, ох як багато…
— Послухай, Сашо, — замислено сказав Славін, — може, моє запитання здасться тобі трохи безтактним, усе-таки ти вів справу, то коли не хочеш, — не відповідай… Але мене ось що цікавить: тобі Пеньковський усе віддав?
— Звичайно, ні, — твердо мовив Васильєв. — Свої тутешні зв'язки, навіть приятельські, він уперто приховував… Та й закордонні пригоди, я певен, старанно редагував… Що ти хочеш, боротьба за життя… Це штука складна, особливо коли сидиш у чотирьох стінах і небо бачиш через густі грати…
— А чому він приховував своїх московських знайомих?
— Думаю, боявся свідчень… Хотів на процесі не втратити гідності… Бойовий офіцер, кодекс честі й таке інше…
— Припускаєш, що якийсь свій, надзвичайно важливий російський контакт він зумів од нас приховати?
— Цілком припускаю.
— І нічого не можна було зробити, щоб домогтися вичерпних показань?
Васильєв кивнув на свій стіл:
— Сідай, спробуй.
— Мабуть, розумів: коли він сам — це одна справа, а коли злочинна група — тут уже пощади не жди, так?
— Найімовірніше, саме так… Якщо намагатися йти за його логікою… Але ж це майже неможливо, — йти за логікою зрадника. Навіть Гоголь з Андрієм не дуже справився, довелося його зраду грати через трагедію Бульби… А дочки короля Ліра? Вони зовсім не мислили категоріями зрадниць, кожна, крім ображеної старим, мала свій цілком логічний резон. Запам'ятай: у літературі ще ніхто не написав образу зрадника. Очевидно, це не під силу письменникові, він живе моральними категоріями, а злочинство і доброта несумісні, проти цього постулату не заперечиш…
— Отже, ти припускаєш, що Пеньковський приховав спільника?
Васильєв знизав плечима, знову зітхнув:
— У цьому кріслі, Віталію, і не те можна припустити… Послухав би ти, що вони тут плетуть, подивився б їм у вічі, — господи, яка прірва, дна не видно, тьма, жах… Звичайно, припускаю… Ти ж Кулькова маєш на увазі? Геннадія Олександровича?
Робота — VII
На аеродромі Ірину, — як вона й просила, — зустрів приятель, лікар Кирсанов, не заїжджаючи додому, привіз її в «Національ»; усміхнувся: «Там тебе благовірний чекає, святковий стіл накрив!»