Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання

Тому, «згідно зі ст. 335 КПК у резолютивній частині обвинувального вироку повинні бути зазначені вид і розмір не тільки основного, а й додаткового покарання, призначеного засудженому за кожний злочин, а також за сукупністю злочинів…»[271], бо це є обов’язковою умовою не тільки для правильного визначення судом остаточного покарання за сукупністю злочинів, а й підставою для вирішення питання про законність та обґрунтованість постановленого вироку (у частині обраної судом міри покарання) у разі його перегляду в апеляційному чи касаційному порядку[272].

При призначенні покарання за кожний окремий злочин суд повинен орієнтуватися не тільки на санкцію статті Особливої частини КК, у якій передбачений певний вид (види) покарання і встановлені конкретні межі його (їх) застосування за відповідний злочин (п. 1 ч. 1 ст. 65 КК), а й виходити з положень Загальної частини КК (п. 2 ч. 1 ст. 65 КК), у нормах якої регламентовані підстави, порядок, мінімально і максимально припустимі межі призначення конкретних видів покарань, особливості їх застосування (чи, навпаки, обмеження в застосуванні) до певного кола суб’єктів (статті 52–64, 98-102 КК).

Порядок призначення покарання за сукупністю злочинів. Системний аналіз положень ст. 70 УК у їх співвідношенні з іншими приписами Загальної частині КК, пов’язаними з призначенням покарання, дає підстави вважати, що при вирішенні питання про призначення покарання за сукупністю злочинів суд повинен керуватися не тільки положеннями ст. 70 КК, а й приписами ще цілої низки норм Загальної частини КК. При цьому всі ці норми можуть бути умовно розподілені на три групи з огляду на те, що хоча всі вони і пов’язані (крім іншого) з призначенням покарання за сукупністю злочинів, але застосовуються на різних етапах (стадіях) вирішення цього питання, тобто відрізняються одна від іншої за часом їх застосування.

У першу з цих груп входять ті норми Загальної частини КК, які суд має право застосовувати лише при призначенні покарання за кожний окремий злочин, що утворюють їх сукупність. Ці норми сформульовані у ч. 3 ст. 43, статтях 52–69, ч. 3 ст. 74, статтях 98-102, ч, 1 ст. 103 КК. З точки зору розглядуваного питання, специфіка цих норм полягає у тому, що всі вони можуть бути застосовані ще (і тільки) до моменту визначення судом остаточного покарання за сукупністю злочинів.

Так, при вирішенні цього питання стосовно ст. 69 КК, у постанові від 24 жовтня 2003 р. (п. 8) спеціально роз’яснюється: «Щодо особи, винної у вчиненні декількох злочинів, суд може призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, окремо за кожний злочин або тільки за один із них і остаточно визначити покарання за правилами ст. 70 КК. Застосування положень ст. 69 КК щодо покарання (як основного, так і додаткового), призначеного за сукупністю злочинів чи за сукупністю вироків, є неприпустимим»[273]. Таке роз’яснення повністю відповідає приписам ст. 69 КК, бо ця норма надає суду право призначати більш м'яке покарання порівняно з тим, яке передбачено у конкретній санкції статті Особливої частини КК, яку також встановлено саме за конкретний (одиничний) злочин, а не за їхню сукупність.