Грішниці. Сфінкс

І

Сеньйора де Хакоб під колонадою біля входу розмовляла з мужчиною.

— Я не можу більше, Амадо, — шепотів він. — Нерви не витримують. Клянусь тобі, так далі не можна…

— А не буде гірше? — лагідно спитала вона. — Чи не буде важче, коли розлучимось?

Він з досадою махнув рукою.

— Відважся, — сказав схвильовано, — давай зробимо так, як я кажу.

— Ні! — відповіла вона.

— Ні? Поміркуй добре!..

— Ні!

— Отже, ти не хочеш зустрічатись?

Сеньйора де Хакоб з розпачливою ніжністю глянула на нього. Він благав… І вона злякано повторила:

— Ні-ні! І йди, бо вже пізно… А мати ще не спить.

— Прощай, — сказав він, як чужій, і навіть не поцілував.

— Прощай.

Те «прощай» злетіло легким зітханням з її уст, руки її безсило повисли. Він пішов, а в серці відлунювало: «Про-щай…»

Вона знову зітхнула, дивлячись, як віддаляється у сутіні саду між пальмами його постать. Ось долинув скрегіт засува — то зачинилася за ним хвіртка. Раптом молода жінка відчула, що хтось стоїть у неї за спиною. Обернулась і побачила матір. Старенька простягала до неї руки. Вже чотири роки вона була сліпа.

— З ким це ти розмовляла, дочко?

Сеньйора де Хакоб ще не переборола хвилювання.

— То я прощалася з Марсіалем.

— А що тут робив Марсіаль так пізно, доню?

Дочка завагалась.

— Він проходив стежкою, побачив мене і… зупинився побалакати.

Старенька щось ніби вигукнула стиха — чи то дорікала доньці, а чи погоджувалася з нею, — потім узяла її за тремтячу руку.

Обидві вони, стара й молода, вбрані в усе чорне, були дуже схожі. А торік, коли пристрасть ще не вразила серця сеньйори де Хакоб, схожість та ще більше впадала в око. В обох було тоді в обличчі щось ніби ангельське, обидві мали матово-білу шкіру. Могло здатися, що то сестри. Звичайно, сивина та й зморшки на материнім обличчі виказували, що вона років на тридцять старша. Була це вдова відомого колоніального чиновника — сеньйора Вільялоси. Посивіла вона десь за рік по чоловіковій смерті. А дочка була чорнява, кароока, струнка, з гарною ніжною шиєю. Вона полюбляла великі декольте, і багато хто вважав її за кокетку. Але то було давно… Ось уже вісім років і мати, й дочка носили жалобу по батькові. Чорна сукня з трикутним вирізом дуже личила Амаді, підкреслюючи пишну гармонію її тіла. Шкіра видавалася ще білішою, а коси й очі — темнішими… Але відтоді, як прийшли до неї муки кохання, обличчя її дуже змінилося. Воно втратило лагідність і часом ставало навіть жорстоким. Ці очі, що горіли неспокоєм і пристрастю, вже не були ангельськими. Ні. Отаким, певно, мав бути ангел, в якому несподівано заговорила мученицька кров демона. Але мати була сліпа й не могла помітити цієї зміни в доньці, серце якої колись було для неї прозоре, мов чистий кришталь.

Мати й дочка зайшли до будинку, причинивши за собою двері. Проходячи вестибюлем, молода жінка мимоволі здригнулась: обіч дверей стояла служниця Хоакіна. Її застигле обличчя ніколи не осявала усмішка, сухорлявий стан був немов закутий у твердий корсет, а поверх спідниці звисав на шлейках чорний фартух.

— Сеньйора може лягати, я вже постелила, — як завжди, байдужно промовила вона, не дивлячись на своїх хазяйок. Тоді повернулася на підборах і нечутно зникла в сутіні покоїв, просторих, як храм, де витають душі померлих.

Незабаром поганий настрій дочки і роздратування, яке тепер раз у раз викликала в неї мати, минулися. Справді-бо, про стареньку треба краще піклуватись, не забувати, що вона сліпа… Як завжди, обережно та дбайливо, провела вона матір до кімнати, стежачи, щоб та не наштовхнулася на двері або меблі. Опустила фіранки на вікнах, засвітила світло і почала зачісувати сліпу на ніч. А мати, зустрівши дочку біля входу, відчула невиразну підозру, проте була така з нею ласкава, зовсім як колись у дитинстві, і настороженість молодої жінки швидко розвіялась… Вона ніжно розчісувала материне сиве волосся на проділ, коли та раптом зовсім просто мовила:

— То розкажи ж, доню, що тобі говорив отой навіжений Марсіаль.

Дочка мало не впустила гребінця, але відповіла майже спокійно: