Історик

— Я знаю, — раптом я відчула, що червонію.

— Добре, давайте подивимось, тільки швидко, бо тоді нам доведеться бігти. Майстер Джеймс кілком простромить моє серце, якщо ми спізнимось на потяг.

Цього ранку в Камері було тихо і майже порожньо, тож ми поспішили полірованими сходами до похмурої ніші, у якій учора знайшли батька. На очі навернулись сльози, коли ми ввійшли в маленьку кімнату: кілька годин тому батько сидів тут, дивлячись у небуття, а зараз я навіть не знаю, де він.

Я згадала, куди він поставив книгу, зробивши це ніби між іншим, коли ми розмовляли. Вона мала стояти на полиці під черепом ліворуч. Я пробігла пальцями по краю полиці. Барлі стояв поруч (у такій маленькій кімнаті було неможливо стояти далеко одне від одного, але як би я хотіла, щоб він пішов на балкон) і дивився з цікавістю. Там, де мала стояти книга, була діра, ніби зуб вирвали з рота. Я завмерла: було очевидно, що батько ніколи, ніколи не украв би книгу! Тоді хто міг її взяти? Але за кілька секунд я знайшла її: вона стояла далі, на відстані простягнутої руки. Хтось явно пересував її після останнього разу, коли я була тут. Може, батько повертався, щоб іще раз подивитися? Або хтось інший брав її з полиці? Я підозріло поглянула на череп у скляній посудині, але він дивився на мене порожнім анатомічним поглядом. Я дуже обережно взяла книгу: вона була велика, у палітурці кольору старої кістки, а зверху стирчала чорна шовкова стрічечка. Я поклала її на стіл і знайшла назву, написану французькою: «Vampires du Moyen Age»[3] Барон де Хей дук, Бухарест, 1886.

— Що вам треба від цього моторошного сміття? — запитав Барлі, дивлячись через моє плече.

— Для шкільної роботи, — промурмотіла я.

Книга була поділена на розділи, наскільки я пам’ятала: «Вампіри Тосканії», «Вампіри Нормандії» та інші. І нарешті я знайшла потрібну: «Вампіри Прованса і Піренеїв». О Боже, невже моя французька настільки гарна? Барлі позирав на годинник. Я провела пальцем над сторінкою, намагаючись не торкатися чудового паперу кольору слонової кістки. «Vampires dans les villages de Provence…»[4] Що батько шукав тут? Він дивився на першу сторінку цього розділу. «Il у а aussi une legende…»[5] Я нахилилася нижче.

З тієї миті я вже багато разів переживала те, що відчула тоді вперше. До того мої набіги на письмову французьку були суто споживчими, це було схоже на розв’язування математичних вправ. Коли я розуміла одне речення, воно ставало лише ще одним містком до наступної фрази. Ніколи раніше я не відчувала того раптового тремтіння, коли починаєш розуміти, як слова переходять із голови в серце, як нова мова рухається, пливе й оживає під очима, дикий політ пам’яті, миттєве, радісне усвідомлення змісту, того, як слова скидають друкований одяг і ніби палають. З того часу я пізнала цей момент істини з вивченням інших мов: німецької, російської, латини, грецької і на якусь мить — санскриту.