Сповідь афериста Фелікса Круля

Король, високо здійнявши брови, кивнув послові, чому той дуже зрадів.

- Милий маркізе, — почав дон Карлос, — ви висловили дуже похвальні переконання, переконання, не тільки гідні нащадка старовинного шляхетського роду, але, дозвольте мені це додати, найкращим чином рекомендують вас особисто. Так, так, я кажу те, що думаю. А propos, ви згадали про запальну риторику демагогів, про їхнє небезпечне вміння задурювати народ. На жаль, таке володіння словом здебільшого властиве саме цьому штибові людей — адвокатам, честолюбним політикам, апостолам лібералізму й ворогам існуючого ладу. Тоді як існуючий режим майже не має красномовних захисників. Почути розумну, переконливу промову на честь добра — рідкісний і воістину благотворний випадок.

- Не вмію висловити, — відповів я, — як мені приємно і радісно чути це слово «благотворний» з уст вашої величности. Може здатися дещо сміховинним, що звичайний молодий аристократ міг творити благо самому королеві, проте зізнаюся: саме таким був мій намір. Постає питання, яким же чином він виник? Від співпереживання, ваша величносте. Співпереживання стало частиною моєї святобливости. Може, це занадто сміливо, але я все-таки наважуся сказати: ніщо так не хвилює душу, як це поєднання святобливости й співпереживання. Те, що мені в моєму невіданні все ж стало відомо про печалі вашої величности, про ворожі випади, яких зазнає не тільки принцип, що уособлюється вами, а й сама найясніша особа вашої величности, глибоко мене зачіпає, і я від усього серця бажаю вам частіше відволікатися від цих прикрих вражень. Таке відволікання ваша величність, безперечно, шукає й знаходить у живописі. А тепер я ще радо почув, що ви охоче присвячуєте себе мисливській пристрасті…

- Ви маєте рацію, — сказав король. — Я не приховую, що найкраще почуваюся далеко від столиці й політичних підступів, серед вільної природи — серед полів та гір, де поряд зі мною знаходяться лише кілька близьких мені й доброчесних людей, коли ми підкрадаємось або женемо звіра. А ви теж мисливець, маркізе?

- Я цього не сказав би, ваша величносте. Безперечно, полювання — найбільш лицарська з усіх розваг, але вогнепальна зброя — то не моя пристрасть, і я тільки іноді приймаю запрошення на полювання. Найбільше задоволення при цьому я маю від собак. Гончаки, які, напруживши всі свої м’язи, тремтять від пристрасти, риють носом землю, махають хвостами, а єгері заледве втримують їх на поводу, — ото мені до вподоби. А гордовито-урочистий біг собаки, коли він, скинувши голову, мчить до вас, тримаючи в зубах птицю або зайця? О, це чудове видовище! Одне слово, я великий любитель собак і з самого раннього дитинства звик до цих споконвічних друзів людини. Проникливий погляд собаки, його сміх з відкритою пащею, коли ти жартуєш з ним, — то єдина тварина, що вміє сміятися, — її незграбні ласки, пружна краса її рухів, коли то породистий пес, — усе це зігріває мені серце! Походження собаки від вовка або шакала стерлося у величезній кількості порід. У всякому разі, тепер ми про це так само мало думаємо, як про походження коней від тапіра або носорога. Так болотний шпіц в епоху пальових будівель нічим не нагадував своїх предків, а хто згадає про вовка при вигляді спанієля, такси, пуделя, шотландського тер'єра, що ніби ходить на животі, або миролюбного сенбернара? Яке розмаїття видів! У інших тварин цього не існує. Свиня — завжди свиня, корова є корова. Але як повірити, що данський дог завбільшки з велике теля й крихітний пінчер — та ж сама тварина! Цікаво, — продовжував я розбазікувати, прийнявши трохи невимушенішу позу й навіть відкинувшись на спинку крісла, що за моїм прикладом зробив і посол, — що ці істоти, величезні або крихітні, не усвідомлюють своїх розмірів і у взаємному спілкуванні не зважають на них. Адже любов — вибачте, ваша величносте, що я дозволив собі заторкнути цю тему, — стирає уявлення про те, що пасує і що не пасує. У нас в замку є російський хорт на ім'я Фріпон — пес зі звичками вельможі та з гордовито-сонною фізіономією, що зумовлено мізерною величиною його мозку. З іншого боку, є там ще й Мінім, мальтійська болонка моєї мами, такий собі клубочок білого шовку, навряд чи більше за мій кулак. Здавалося б, Фріпон повинен розуміти, що ця вічно тремтлива маленька принцеса у певному сенсі йому не пара. Так ні ж бо, його хоч і тримають далеко від неї, але варто лише її жіночності активізуватися, і він починає скреготіти зубами від несвідомої закоханости, так що чути в сусідній кімнаті.