Вулик
- Автор: Села Камило Хосе
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Країна Мрій
- ISBN: 978-617-538-063-5
- Переводчик: Сергей Юхимович Борщевский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Вулик». Краткое содержание книги:
Між столиками ходить сліпий, співаючи щось не до ладу.
— Яка в нього гарна чорна шерстка! Майже синя! Ну й кіт!
Коли прочиняються двері, з вулиці дме холодний вітрець, долинає шум трамваїв, і від цього робиться ще холодніше.
— Авжеж, чаю без цукру, що його п’ють хворі на шлунок.
Різко деренчить телефон.
— Це не кіт, а канатоходець, йому б у цирку виступати.
Бармен витирає руки об фартух у зелену та чорну смужку й бере слухавку.
— Так, чаю без цукру, який радше годиться для сидячих ванн, ніж для пиття.
Бармен кладе слухавку та гукає:
— Дон Рікардо Сорбедо!
Дон Рікардо махає йому рукою.
— Що?
— Це ви дон Рікардо Сорбедо?
— Так. Мені телефонували?
— Рамон просив переказати вам, що не прийде, у нього захворіла матір.
У пекарні на вулиці Сан Бернардо, в невеличкій конторці, сеньйор Рамон розмовляє зі своєю дружиною Пауліною та доном Роберто Гонсалесом — із вдячності за п’ять дуро, що їх напередодні дав булочник, той прийшов на другий день дещо доробити й упорядкувати документацію.
Подружжя та дон Роберто балакають, сидячи біля плитки, від якої пашить теплом. На плитці у консервній бляшанці з-під тунця киплять кілька лаврових листочків.
Дон Роберто в доброму гуморі, він розважає господарів анекдотами:
— Тут худий каже товстому: «Ви свиня», а товстий обертається й відповідає: «Слухайте, по-вашому від мене завжди так, смердить?!»
Дружина сеньйора Рамона вмирає зо сміху, аж гикає, і кричить, затуляючи очі обома руками:
— Мовчіть, заради Бога, мовчіть!
Дон Роберто хоче закріпити успіх:
— І все це відбувається в ліфті!
Жінка регоче, з очей у неї течуть сльози, вона відкидається на спинку стільця.
— Ох, мовчіть!
Дон Роберто сміється й собі.
— Являєте, яку кислу міну зробив худий!
Сеньйор Рамон сидить, склавши руки на животі, з сигарою в роті, та поглядає то на дона Роберто, то на Пауліну.
— Цей дон Роберто, коли він в ударі, може таке утнути! Дон Роберто не вгаває:
— Я маю ще один, сеньйоро Пауліно!
— Мовчіть, заради Бога, мовчіть!
— Що ж, зачекаю, поки ви трошки заспокоїтеся, я не поспішаю.
Сеньйора Пауліна, ляскаючи себе по дебелих стегнах, досі згадує, як смерділо від товстого.
Він хворів, не мав грошей, але наклав на себе руки, бо йому все пахло цибулею.
— Пахне цибулею! Як жахливо пахне цибулею!
— Мовчи, чоловіче, я ніякого запаху не чую. Розчинити вікно?
— Ні, не треба. Цей запах однаково не зникне, тут стіни просякнуті запахом цибулі, мої руки пахнуть цибулею.
Його жінка — саме терпіння.
— Хочеш помити руки?
— Ні, не хочу. Моє серце теж пахне цибулею.
— Заспокойся.
— Не можу, пахне цибулею.
— Спробуй заснути.
— Не зможу, мені все пахне цибулею.
— Вип’єш склянку молока?
— Не хочу молока. Я хочу померти. Лише померти, якнайшвидше, мені дедалі сильніше пахне цибулею.
— Не кажи дурниць!
— Я кажу, що хочу! Пахне цибулею!
Чоловік плаче.
— Пахне цибулею!
— Гаразд, чоловіче, гаразд, пахне цибулею.
— Звісно, пахне цибулею! Жахливий сморід!
Жінка розчиняє вікно.
Чоловік з очима, повними сліз, кричить:
— Зачини вікно! Я не хочу, щоб перестало пахнути цибулею!
— Як знаєш.
Жінка зачиняє вікно.
— Дай мені води — тільки в чашці, а не в склянці.
Жінка йде на кухню, щоб налити чоловікові чашку води.
Жінка миє чашку, коли зненацька чує нелюдський крик, ніби в чоловіка раптом розірвалися легені.
Удару тіла об бруківку патіо жінка не чує. Її скроні проймає гострий біль, ніби їй встромили в голову голку.
— Ай!
Крик жінки вилітає крізь розчинене вікно, ніхто не озивається до неї, ліжко порожнє.
Кілька сусідів повисовували голови з вікон.
— Що сталося?
Жінка не може говорити. А якби могла, то сказала б:
— Нічого, просто трохи пахло цибулею.
Перш ніж попростувати до кав’ярні доньї Роси, де він має грати на скрипці, Сеоане заходить до оптики. Він хоче взнати, скільки коштують темні окуляри — зір у дружини дедалі гіршає.
— Ось, будь ласка, оправа «Фантазія» з цейсівськими лінзами. Двісті п’ятдесят песет.
Сеоане лагідно всміхається.
— Ні, мені б щось дешевше.
— Гаразд, сеньйоре. Сподіваюся, ця модель вам сподобається. Сто сімдесят п’ять песет.
Сеоане все ще всміхається.