Вулик

Наступна в родині дона Франсиско та доньї Соледад — незаміжня й незугарна Трині, яка назбирала грошенят і відкрила галантерейну крамничку на вулиці Аподаки.

Приміщення там невелике, але чисте й ретельно доглянуте. В маленькій вітрині виставлено мотки шерсті, дитячий одяг і шовкові панчохи, на блакитній вивісці гострокінцевими літерами написано «Трині», а нижче дрібнішими — «Галантерея». Юний поет, котрий мешкає в тому ж домі й поглядає на дівчину з глибокою ніжністю, марно намагається пояснити за обідом своїм батькам:

— Вам цього не зрозуміти, але в мене такі маленькі відлюдні крамнички, як оця «Трині», викликають якийсь смуток!

— Цей хлопець несповна розуму,— каже батько,— не знаю, що з ним буде, коли я помру.

Юний поет — патлатий і блідий, завжди якийсь відчужений, відсторонений від усього, щоб не проґавити натхнення, схоже на сліпого та глухого, але сповненого світла метелика, що летить собі навмання, часом б’ючись об стіни, а іноді підносячись вище зір. У юного поета на щоках пломеніють дві рожеві плямки. Інколи, в хвилини окрилення, юний поет непритомніє в якійсь кав’ярні, й тоді його тягнуть до вбиральні, щоб він прийшов до тями від запаху дезінфекційної таблетки, що спить у своїй дротяній клітинці, наче цвіркунець.

За Трині йде Наті, однокурсниця Мартіна, завжди гарно вбрана, може, навіть занадто гарно, а потім Марія Ауксиліадора — та, що недавно слідом за двома старшими пішла в монастир. Останні в цьому ланцюгу троє молодших, які завдали батькам чимало прикростей. Сокоррито втекла з дому з приятелем свого брата Пако[47], художником на ім’я Бартоломе Ангера. Вони провадять богемне життя й мешкають у студії на вулиці Каньйос, де страшенно мерзнуть і колись-таки заледеніють на ранок і перетворяться на дві бурульки. Дівчина запевняє подруг, що вона щаслива, що їй усе байдуже, аби тільки бути поруч із Бартоло й допомагати йому творити Мистецтво. Слово «Мистецтво» вона вимовляє з пафосом, з великої літери, точнісінько як голова журі на національних виставках.