Життя і мета собаки

— Я хвилююся за того, який у вас у руках, — сказав інший чоловік. Від нього пахло димом, і, судячи з того, як на нього реагувала моя мати, він був її господарем. — Наче енергії в нього малувато.

— Ветеринару показували? — чоловік мене перевернув і провів пальцями під моїми губами, показуючи зуби. Я мовчки згодився. Мені просто хотілося, щоб мені дали спокій.

— На вигляд усе нормально. Просто гуляє сам і спить, — сказав той, якого назвали Полковником.

— Ну, не можуть же всі бути чемпіонами, — сказав перший чоловік і поставив мене на землю.

Я собі побіг і відчув, наче Полковникові стало прикро. Я не знав, що зробив не так, але гадав, що все одно довго тут не пробуду. Якщо попередній досвід чогось мене і навчив, то це того, що ті люди, в яких цуценята виводяться, люблять їх, але не настільки, щоб залишити в себе.

Однак я помилився. За кілька тижнів майже всіх моїх братів і сестер забрали. Нас залишилося тільки троє. Я відчував, що моя нова мати з цим скорботно змирилася. Вона вже не годувала нас молоком, але все одно лагідно схиляла голову, коли хтось із цуценят підходив лизнути її морду. Очевидно, в неї вже таке було.

Наступні кілька днів приходили люди та гралися з нами, наприклад, саджали в наволочки, дзвеніли ключами перед нашими носами чи кидали м’яч повз нас і дивилися, що ми зробимо. Жодна з цих речей не здавалася мені природною для цуценят, але люди ставилися до цього всього дуже серйозно.

— За таке мале стільки просите! — зауважив один чоловік Полковникові.

— Батько — дворазовий національний призер, мати брала участь у виставках шість років поспіль, двічі вигравала. Гадаю, вони варті ваших грошей, — сказав Полковник.

Вони потиснули одне одному руки, і тоді я залишився тільки з матір’ю і сестрою, яку я прозвав Стрибуча, бо вона завжди наскакувала на мене й не давала проходу. Коли пішов старший братик, Стрибуча весь час насідала на мене, і я піймав себе на думці, що, захищаючись, борюся з нею. Полковник помітив, що ми активніше бавимося, і я відчув, наче йому стало легше на душі.

Потім сестру забрала жінка, яка пахла кіньми, і я лишився сам, а це, правду кажучи, було саме те, чого я найбільше прагнув.

— Мабуть, доведеться знизити ціну, — за кілька днів зауважив Полковник. — А шкода!

Я навіть не підвів голови, не побіг до нього, щоб переконати, що в мені не варто сумніватися. Проте він, вочевидь, уже був розчарований.

По правді, мені було дуже сумно. Я просто не міг збагнути, що зі мною відбувається, чому я знову став цуценям. Думка, що мені знову доведеться вчитися, шукати когось не з Майєю чи Джейкобом або прожити ще якесь життя, мене пригнічувала. Я почувався поганим собакою.

Я не біг до паркана, щоб подивитися, хто приїхав, навіть якщо в тих людей були малюки, — я не хотів усе починати заново. Жодна дитина, крім Ітана, мене не цікавила.

— Що з ним? Він не хворий? — почув я одного дня від якогось чоловіка.

— Ні. Він просто любить бути на самоті, — пояснив йому Полковник.