Життя Дон Кіхота і Санчо

Дивовижний подвиг! Небачена й нечувана хоробрість Дон Кіхота, і хоробрість безпричинна, хоробрість без мотиву й без мети, хоробрість у її чистому вигляді, хоробрість бездоганна й некорислива! Чи не було так, що, поки Дон Кіхот показував у такий спосіб свою незрівнянну доблесть, захований у ньому бідолашний Алонсо Добрий, пригнічений щойно пережитим розчаруванням, коли йому так і не вдалося зустрітися зі своєю омріяною Альдонсою, прагнув померти в пазурях та в пащеці лева, тобто прийняти смерть, що не буде такою болісною й жорстокою, як повільна та невблаганна смерть, якою він помирав від свого нещасливого кохання?

Тож не допомогли ані прохання, ні вмовляння з наведенням переконливих аргументів, і Дон Кіхот «розважав собі в думці, як йому зручніше до бою стати — пішо чи кінно, і поклав усе ж таки битися пішо, бо коли б іще Росинант не схарапудився, леви побачивши. Тож скочив із коня, одкинув геть ратище, нахопив на руку щита і, добувши з піхов меча, з предивною одвагою і мужнім серцем повагом підійшов до фургона, щирою душею вручаючи себе Богові та володарці своїй Дульсінеї». Навіть хроніст, який розповідає нам цю невигадану історію, не може втриматися від сповнених захвату слів і виразів, якими він описує цю безприкладну мужність. «Отож побачив левар, що Дон Кіхот уже напоготові стоїть — нічого робити, треба лева-самця випускати, щоб у гнівливого та шаленистого рицаря в неласку не впасти. Настіж розчахнув він першу клітку, де, як уже сказано, лев був, здоровенний, страхолюдний та гидомирний. Звір першим ділом перевернувся у своїй в’язниці, тоді витяг лапи, потягнувся добре, роззявив пащу і позіхнув спроволока, далі висолопив язика мало не в дві п’яді завдовжки і випорошив собі очі та морду вилизав, потому вистромив головéнь із клітки і повів доокола очима, що жаром жахтіли. Те страховіття нагнало б холоду найшаленішій сміливості, та Дон Кіхот тільки дивився на нього пильно, чекаючи, поки звір із воза сплигне і на нього налізе; певен був, що посіче хижака на локшину», а тим часом бідолашний Алонсо Добрий, мабуть, плекав надію, що, опинившись у пазурях страшного звіра, нарешті перестане страждати його нещасне і змучене серце й розпадеться перед ним образ тієї Альдонси, за якою він зітхав впродовж дванадцяти років. «Проте благородний лев появив більше миролюбності, аніж зухвальства; не звертаючи уваги на всякі там хлоп’ячі бравади, оглянувся, як ми вже сказали, туди-сюди, а тоді завернувся і, показавши Дон Кіхотові огузок, ліг собі спокійнісінько в клітці, мов ніде нічого».