Діти Безмежжя

Буревій зітхнув. Що ж, у нього вистачить часу, щоб вивчити дивний світ і записати свої спостереження. Він буде щасливий тим, що зможе подарувати людям ще одне відкриття.

Космонавт звірився з пеленгатором, відзначив місце корабля, пройшов ще трохи, вибираючи проходи поміж скелями. Ось гірський масив раптово обірвався. Від нього півколом розіслалася до обрію рівнина. Вся вона була всіяна рівним шаром зеленкуватого інею. Буревій взяв у жменю кристалики, помилувався їхніми дивними гранями. Треба буде розглянути в кораблі, з чого вони? Може, вода?

Він висипав їх. Кристалики, блискаючи холодними іскорками, знову лягли на віковічний покрив Плутона. Буревій постояв, прислухався, ввімкнувши зовнішні мікрофони. На планеті панувала тиша, абсолютна тиша. Ба ні! Щось вирує. Глухо, бунтівливо. А-а, то кров. Його власна кров мчить по всіх закутках тіла, виконуючи свою щоденну, безперервну роботу. Треба вчитися в неї, в кожної своєї клітини. Чи то голод, чи холод, чи будь-який життєвий іспит — вони не знижують ритму життя, вони віддано служать своєму тілу. Так і він. Навколо пустеля, навколо тиша і морок смерті, а він все одно думає, живе, творить.

Буревій вибрався трохи вище, зупинився на скелястому виступі. З-за обрію блиснула яскрава зоря, заграла на шоломі. Космонавт радісно засміявся: Сонце. Воно маленьке, майже не відрізняється від далеких зірок, але серце відчуває його животворне тепло, його рідні промені. Десь там і Земля. Зовсім поряд з світилом. Навіть у телескоп не побачиш її в променях Сонця.

«Земля! Оселя моя! Вітчизна моя!.. Тільки ось так, серед пустелі інших світів, ми пізнаємо глибину своєї любові. Ми пориваємось за променем розуму свого в Безмежність, а серце наше, ніби пуповиною, зв’язане ниттю любові з твоїм серцем, люба плането.

Я не повернуся до тебе. Моє тіло сховають у собі сніги Плутона. Ну то й що! Хай буде. А я вже нині з тобою. Я бачу думкою твої небесно-сині озера, твої бурхливі і спокійні моря, твої таємничі гори і пісенні ліси та гаї. Моє серце з тобою. Візьми його, збережи і передай новим синам своїм, які теж підуть шляхом Безмежжя. І хай теж бережуть непорушною любов до тебе, до Матері, бо цією любов’ю створено життя, світ, без неї нема пі минулого, ні майбуття».

Буревій заплющив очі. Стишив розбурхані думки. Перед його внутрішнім зором пропливли поля золотих хлібів, квітучі сади, голуба стрічка Дніпра. По ній пливуть білосніжні швидкі кораблі, хвиля гойдає човники рибалок — такі ж смішні, милі, як і тисячоліття тому. Сонце золотить бані древніх церков, вітер хитає в садах білі, рожеві суцвіття каштанів… Так було. Так було в юності, в дитинстві. Так буде для нових, сміливих його спадкоємців тепер і завжди. Вони думають, мріють, радіють, і піхто, ніхто не знатиме, що він самотньо блукає в снігах Плутона. Тільки коли-небудь у майбутньому, якщо його знайдуть нові космонавти, — вони зрозуміють його останні думки, його прагнення.