Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця
- Автор: Пигидо Фёдор Петрович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-78-0
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця». Краткое содержание книги:
Спочатку нас повели були в напрямку на Берлін; біля Шпремберґа нашу партію спрямували на південний захід, а ще далі — на захід, 24 лютого ми з дружиною відстали від партії робітників і далі йшли вже самі. В цей день ми пройшли від Тратендорфа до Гоершверда десь більше 25 кілометрів. Безнастанний гуркіт совєтської артилерії не давав часу роздумувати — за всяку ціну ми мали якнайскорше перебратись за лінію Ельби. До Гоершверди прийшли ми вже вночі. Хвора, безмірно стомлена дружина лягла на ґанку якогось будинку. Мої намагання підвести її, щоб іти далі, нічого не дали. Вікна в будинках були темні.. Отже, не дивлячись на те, що весь час падав мокрий сніг, ми вирішили заночувати на тому ґанку. Я почав розшнуровувати наш «гандваґен» (ручний візочок), на якому ми везли всі наші достатки, щоб дістати ковдру та якось закутати дружину. В цей час до нас підійшли дівчатко років п'ятнадцяти та трохи менший хлопчик. Довідавшись, що ми біженці–авслендери, запропонували іти з ними до «Квартірштелле» (харчувальний пункт для біженців). З їхньою допомогою допровадив я дружину до того «Квартірштеллє». Там нас зустріли німецькі сестри Червоного Хреста, які обслуговували цей харчовий пункт. Вони зразу ж роздягли дружину, нагодували смашною юшкою, уклали біля печі на свіжій соломі, натерли чимсь і цілу ніч доглядали її. На ранок вони привели місцевого лікаря. Відпустили нас лише третього дня, коли дружина трохи поправилась. Нам (чужинцям) дали на дорогу хліба й ковбаси та принесли від бюрґермайстра харчові картки на тиждень. Виряджаючи нас, вони довго і старанно розказували, як найліпше дістатись нам до Ельби, до міста Майсен. До зруйнованого уже в той час Дрездена нам рішуче не радили йти. Таку ж зворушливу увагу виявила до нас німка–селянка в Шмаркав та сестри–німки в Зака, де дружина пролежала ще два дні. В Майсені, у зв'язку з тяжким станом здоров я дружини, ми затримались майже місяць. Тут нам відвели кімнату в робітника Макс Менцеля (Зібенайхенерштрассе, 17), а згодом — у городника Ґеорґа Преля (Зібенайхенерштрассе, 61). І в родині Менцеля, і в родині Прель ставлення до нас було надзвичайно тепле, людяне.
Проте я не стану утруднювати читача оповіданням, як від 21 лютого до 9 травня, коли нас зрештою догнали большевики, займаючи Німеччину після капітуляції, ми з дружиною, безмірно виснажені, обоє хворі, втікали від «своїх», пройшовши в таких спосіб десь коло 300 кілометрів.
Отже, обминаючи все те, що належить до наших особистих переживань, що лише характеризує подорожні пригоди таких, як ми, втікачів, спинюсь головним чином на подіях та враженнях, які можуть мати загальний інтерес.
27 квітня ми пройшли враховуючи, що дружина була хвора, особливо багато — десь коло 25 кілометрів. Уже зовсім пізно ввечері ми добрались до станції Ґросфойльсберґ. Недалеко видно було будівлі, але сил уже не вистачало. Ми спинились на шляху проти станції, роздумуючи, що його робити далі. До нас наблизились ще дві німки з трьома дітьми і незмінним ручним візочком, напакованим куфрами, поверх яких сиділо найменше дитя. Праворуч по узліссі було видно безліч особових машин. Ми наблизились туди. Весь ліс, скільки сягає око, було заповнено такими автами. Було їх там кілька сотень. На зовнішній вигляд усі вони були цілі, ніде не ушкоджені. Ні військових, ні цивільних людей біля них не було. На наше здивоване запитання — що це за авта, одна з наших випадкових попутниць — німка — відповіла коротким реченням: «кайн бензін» (бракує бензини). Якийсь особливий сум, що чувся в цій короткій відповіді, не менше сумні ряди порожніх авт, незвичайна тиша на залізничній станції, де не видно було жадного руху (потяги, як я довідався потім, уже не ходили), — все це справило враження таке, нібито ми стоїмо на цвинтарі біля свіжої ще могили.
Ми вирішили гуртом розташуватись на ніч у тих автомашинах, помістивши дітей у розкішному авті. В цей час до нас наблизився старий німець і, довідавшись про наші наміри, запропонував переночувати в станційному помешканні для ручного вантажу.
— Потяги ж бо вже не ходять більше, — додав він.
Він пособив нам зварити картоплі в печі на станції. Ніч провели ми в тому порожньому вантажному приміщенні.
В голосі цього діда–залізничника, який усе своє життя, як він казав нам, провів на цій станції, у всьому його поводженні, як і у відповіді німки, про яку я згадував вище, виразно відчувався біль, викликаний картиною повільного вмирання життя країни.