Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця
- Автор: Пигидо Фёдор Петрович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-78-0
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця». Краткое содержание книги:
По закінченні зборів юнацтво проспівало кілька бойових січових пісень та «Заповіт» Т. Шевченка. Далі почались розмови, спогади за склянкою пива. Розійшлися пізнього вечора. Представників німецької влади на зборах не було.
Так прийшов січень 1945 року і відомий наступ совєтських армій.
Більшість совєтської молоді нетерпляче чекала приходу «своїх». Старші люди, в міру наближення совєтських армій, становились усе більше зосередженими та все перестерігали молодь перед завчасною радістю. Ні вихвалювання Кутузова, Суворова, Хмельницького та інших національних героїв, ні золоті паґони, що їх совєтська влада начепила на плечі червоних командирів, назвавши їх офіцерами, ні навіть сталінський «патріярх всєя Русі» — нікого не могли ввести в оману. Все це були люди досвідчені, багато з яких побувала вже по сибірських, мурманських та середньоазійських етапних тюрмах, та добре знали ціну всіх розмов про те, що, мовляв, тепер уже совєтська влада не та, що колись. Де тільки зберуться два–три остарбайтери, зараз зведуть мову до одного й того ж питання: «що ж робити далі?» Тяжко було працювати в Німеччині на становищі унтерменша–напівраба, але ж і на «родінє» теж «не з медом». Невже знов до Сталіна, невже знову «засідання», «мітинґи», «резолюції», «Краткий курс истории ВКП(б)», знову НКВД, заслання, катування? Ні, краще вже смерть!
Пригадую на початку 1945 року стихійну загальну тягу до війська, особливо серед людей старшого віку. З відомих мені робітників нашої та ближчої до нас фабрики коло п'ятдесяти юнаків пішло до Галицької СС–дивізії, а десь коло 60–70 відсотків східняків–остарбайтерів — до 60 років включно — подали прохання про прийняття їх до Українського Визвольного війська або до Власівської армії.[187]
Але… забрати всіх охочих до війська не було вже часу: події наблизились катастрофально скоро.
Раніш, побіжно, я вже згадував про незчисленні потоки німецького населення, які в умовах тяжкої зими густим натовпом заливали всі шляхи на Захід: між утікачами–німцями часто можна було бачити й отих самих, що їх тепер називають «переміщеними особами», а тоді звали «остарбайтерами».
Навантажені мішками, тлумаками з своїм нужденним майном, рідко на візках або санчатах, а більше на власних плечах, іноді з гуртом дітей, теж навантажених тлумаками, з виснаженими обличчями рухались вони понуро, покірно також… на Захід. Чому ж не на Схід, аджеж там — «Батьківщина»? Що ж гнало їх на Захід? Тим більше це дивно, що хто не хотів іти на Захід, той міг залишатися — чекати приходу большевиків. Коли, скажемо, робітників нашої фабрики повели на Захід, на фабриці залишилось чоловік п'ятнадцять французьких військовополонених — десь поховались, чоловік п'ять італійців, які недавно прибули на фабрику, дехто з підсовєтської молоді та група поляків — чоловік 20–25. Більше того: майстер нашої фабрики, один із найбільш гуманних начальників, умовляв людей залишатись на місці. Мені особисто він казав: «Куди ви підете? Вас усюди наженуть «ваші». Багато з цих остарбайтерів–утікачів розповідали мені, що їм пропонували залишатись на місці, щоб доглядати худобу, яку німецьке населення залишало дома. Населення Німеччини, зокрема Долішнього Шлеську, де мені довелося найбільше спостерігати, виходило на Захід лише з найпотрібнішими особистими тючами. Все майно та скот залишало дома. Ні піянін, ні, тим більше, вазонів з квітами, ні тисяч вантажних автомашин, як це можна було бачити в Києві, не було. За кілька місяців, що я міг спостерігати цей сумний похід, я бачив ледве кілька десятків особових, очевидно, приватних авт, якими їхали втікачі. Звичайно ж — за величезними селянськими возами, навантаженими пожитками, а подекуди лантухами зо збіжжям, ішли десятки людей, власників цих пожитків.
Наша фабрика дуже запізнилась із відходом на Захід. Лише 21 лютого вранці вишикували робітників фабрики і в супроводі десяти ландштурмістів повели через місто в північному напрямку. За якихось півгодини мости на Найсі висаджено в повітря, а місто почала обстрілювати совєтська артилерія. Дорога йшла понад Найсою, і нас ще впродовж яких десяти кілометрів підганяла совєтська артилерія.
187
Поразка німецьких військ під Сталінградом взимку 1942–1943 рр. поглибила нестачу особового складу армії. Це змусило керівників райху перейти до більш гнучкої політики, оголосивши, що Вермахт захищає не тільки Німеччину, а й усю Європу. Німці оголосили про створення національних збройних формувань, зокрема Російської визвольної армії (РОА) і Українського визвольного війська (УВВ), створюваних на добровільній основі. Було сформовано кілька частин УВВ, але в серпні 1943 р. їх розпустили. (Насправді УВВ проіснувало як окрема формація, підпорядкована командуванню Вермахта, аж до закічення війни. У складі УВВ перебувало до 180 тис. вояків. Але цілісною формацією воно не було: звичайно його частини (як, до речі, і частини РОА) в кількості не більше одного батальйона приділювано до більших з'єднань Вермахту, навіть на різних фронтах. Найбільшою цілою українською формацією по німецькій стороні була Дивізія «Галичина» (14–та дивізія Зброї СС) - до 22 тис. вояків (в кінці війни) – коментар WEB–упорядника).
Пізніше німецьке командування за згодою А. Гітлера прийняло рішення залучити до боротьби всі антикомуністичні сили, що перебували у Німеччині. З цією метою були випущені з ув'язнення націоналістичні провідники С. Бандера, А. Мельник, Т. Бульба–Боровець та інші політичні противники. Почалися переговори між останніми та німецькими керівниками про умови створення військових формувань. Німці бажали, щоб Український національний комітет, створений 12 березня 1945 р., очолив авторитетний український провідник. Головою комітету став генерал–хорунжий Павло Шандрук. (До складу УНК увійшли представники всіх українських політичних сил: мельнивівці, бандерівці, уенерівці, гетьманці. Генерал Павло Шандрук належав до табору УНР, очолюваного президентом УНР в екзилі Андрієм Лівицьким. Саме на його прохання/доручення Шандрук, погодився очолити УНК. Шандрук не був політиком, але професійним військовиком, — це теж значною мірою вплинуло на його призначення — він був прийнятною кандидатурою для всіх. Докладніше про справу створення УНК див.: І. Буртик, «Тернистий шлях II–ої дивізії УНА», а також спогади ген. Шандрука «Arms of Valor». – коментар WEB–упорядника). Комітет приступив до створення української національної армії, основою якої стала дивізія «СС–Галичина», (Повна назва Дивізії в тому часі: 14. Grenadier Division der Waffen der SS (Ukrainische nr. 1) - тобто «14–та ґренадирська дивізія Зброї СС (Українська ч. 1)». Вжита тут назва «СС — Галичина» є некоректна, штучно популяризована, насправді дивізія так ніколи не називалася. (Найперша назва: SS–Freiwilligen Division «Galizien», тобто СС–Добровільна дивізія «Галичина») – коментар WEB–упорядника) перейменована в Першу українську дивізію. Одночасно П. Шандрук був призначений Національним комітетом головнокомандуючим української армії.
Перша українська дивізія була відкликана зі Словенії, де вона воювала проти югославських партизанів Тіто. Поблизу м. Радштадт у Австрії вона здалася у полон американцям і була інтернована в Італії. (Неточність. Насправді більша частина дивізії пішла до англійського полону і саме вона була пізніше інтернована в Італії. До американського полону потрапило менше 1.000 дивізійників — це дійсно сталося біля м. Радштадт, яке було збірним пунктом для «американської» частини; для «англійської» частини таким пунктом було м. Шпітталь (Австрія), бл. 60 км на південь від Радштадту. – коментар WEB–упорядника).