Посланець

— І Штюбе?..

— Не сперечався…

— Кепсько… Що ж, скористаємося запасним варіантом — вісті термінові.

— Я турбуюся за тебе, Адольфе. Тебе можуть…

— Можуть… Але що б там не сталося, тримайся, Крістіно! Стисни зуби і тримайся…

— Тобі слід зникнути…

— А завдання? Ні, ще зарано…

— Але ж ризик…

— А як без ризику в нашій справі, фрейлейн?

Майор Штюбе не сперечався — він підозрював. Всіх і все. Він не вірив у випадковий збіг обставин, ситуацій, що виникають в стосунках людей. Випадковість? Вона вірогідна лише тоді, коли пташка капне на кашкета… Цю рису всеосяжної недовіри йому прищепили у розвідшколі для асів шпигунської служби «Орденсбург Кресінзее», розташованої у Фалькенбурзі. Сюди, в інкубатор шпигунської еліти, неоднораз навідувалися ще до війни Гесс і Гітлер, Гіммлер і Герінг, про Канаріса годі й казати. Сюди для ознайомлення з досвідом підготовки агентурних кадрів спеціально приїздив італійський дуче Муссоліні. Як таблицю множення, кожен з випускників повинен був назавжди засвоїти «20 заповітів» цього своєрідного кодексу нацистського шпигуна. Зокрема:

«Не довіряйте нікому. Не забувайте, що лише той агент, який наслідує це правило, гарантований від провалу. У розвідці той, хто живе один, живе довше…»

І так далі.

«Не довіряйте нікому…» Чому ж він, Штюбе, має довіряти якомусь Шеєрові, що мов з неба впав зі своєю надмірною цікавістю у розпал військових операцій?

… Крістіна як у воду дивилася: на очі надто часто почав натрапляти «опель» з прим'ятим лівим крилом. Нагляд. Спостереження. Здається, точнісінько таку Шеєр бачив у абверівців, хоч номер було змінено. Отже, про те, щоб поїхати до тайника по рацію, не могло бути й мови.

— Гансе, машина в порядку?

— Так точно, гер гауптман!

— До П'ятигорська бензину стане?

— Повний бак.

— Тоді поїхали, треба навідатися до редакції армійської газети.

«Треба навідатися…» Адольфу Шеєру — як військовому кореспонденту для налагодження ділових контактів з колегами, розвідникові Калині — для встановлення зв'язку з підпільником на ім'я «дідусь Маклай». Калину попереджали: тільки за виняткових обставин дозволено йому звернутися до цієї людини, що працювала грубником, а разом з тим ще й двірником і мийником машин у редакції армійської газети. Чи зараз виняткова потреба? Мабуть, так: відомості про те, що німці збираються обійти Ельхотові ворота з нальчицького напрямку, були нагальні.

— Слухай уважно, Гансе. У П'ятигорську ми заїдемо до редакції армійської газети. Там я спробую зв'язатися з нашою людиною, він у них працює грубником. Якщо мене раптом спіткає невдача, дій за обставинами, діставайся сам до Кисловодська. Запам'ятай пароль і адресу, за якою тобі на випадок чого слід буде з'явитися…

Протягом усього шляху Шеєр бачив інтенсивний рух вантажних і танкових колон, йшли колони вояків, котили на причепах гармати. Іноді позаду виринав «опель» з прим'ятим крилом. Німецькі патрулі раз у раз зупиняли, вимагали документи, на в'їзді до міста шлях перетинав смугастий шлагбаум. Зрештою, це було навіть зручно, бо тут Шеєр дізнався, де розміщено редакцію, і не довелося плутати по незнайомому місту. У подвір'ї редакції машина Шеєра виглядала білою вороною, точніше — забрьоханою на розкислих путівцях вороною, серед чистеньких, вилискуючих редакційних машин. Видно було, про машини хтось добре дбав. Однак «опель» з пом'ятим крилом теж був не в кращому стані і теж понизу був увесь заболочений. Він заїхав до редакційного подвір'я слідом. Ніхто з нього не виходив.