Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
— Я… я не сміюся, Дмитре Борисовичу… я уважно слухаю і навіть співчуваю вам… то я просто важко дихаю від швидкої їзди…
— І от, коли я тримався руками за шию, саме тоді я востаннє спробував ще раз вплинути на цю скажену тварину, — гнівно зиркнув на спокійну кобилу археолог. Вона мирно паслася, соковита степова трава хрумтіла в неї на зубах. — Я крикнув їй у самісіньке вухо: “Стій, чортяко!” І що б ви думали вона зробила?
— Спинилась?
— Звідки ви знаєте? — підозріло запитав археолог. — Ну так, спинилася. Тільки як?
Артем не розумів: що мав на увазі Дмитро Борисович?
— Клята тварина спинилася не вся зразу. Спочатку вона спинилася передньою своєю частиною. Так, так! Я добре пам’ятаю! А задня тим часом продовжувала скакати, ось що!
— Та як же це могло…
— Задня продовжувала скакати, я вам кажу. Я не знаю, втім, чи довго це тривало, бо я, зрештою, не витримав. Підкинутий задньою частиною, що скакала, я перелетів через передню, яка вже спинилася на нерухомій землі. Як тільки кістки собі не переламав, не знаю, А тоді й кобила спинилася остаточно, цілком… Та що з вами робиться?..
Артем зігнувся на коні, припав йому до шиї і нестримно реготав. Він знав, розумів, що це нечемно, що не можна сміятися з невдачі іншого, та ще такого поважного чоловіка, як Дмитро Борисович, але що міг він зробити? Такої кумедної розповіді йому не доводилося чути ніколи в житті!
— Перестаньте сміятися, юначе. Мені, наприклад, зовсім не смішно. Ну?
Нарешті Артем угамувався. Витираючи сльози на очах, він намагався разом з ними стерти і залишки сміху, що нестримно вихлюпувався зсередини назовні. Він спитав, з усієї сили зберігаючи серйозний вигляд:
— А чому ж ви не хотіли їхати до нас тепер, коли ми кликали?
Археолог сердито глянув на нього поверх окулярів:
— Ви що ж, гадаєте, що цю тварину так легко вмовити, щоб вона дозволила знову сісти на неї? Вона не хоче! Ось уже з чверть години я умовляю її. Але вона й слухати не бажає. Я до неї, а вона від мене. А ще казали, що вона спокійна, слухняна! — з справжнім відчаєм закінчив Дмитро Борисович.
— Ви б її за поводи взяли, тоді вона не пішла б од вас.
— Спробуйте це зробити самі, юначе. В неї спереду, між іншим, є зуби. Ззаду — копита. А збоку просто немає за що вчепитися…
Артем відчував, що на нього накочується новий напад сміху. Це остаточно образило б роздратованого археолога. Тому він мовчки зіскочив з свого коня, підійшов до кобили Дмитра Борисовича, взяв її за поводи і підвів до невдахи хазяїна:
— Сідайте, Дмитре Борисовичу. Я потримаю її.
Археолог дуже підозріливо дивився на юнака: надт безстрашно він діяв, надто легко він поводився з скаженою конякою. Але їх уже нетерпляче гукали товариші, треба було поспішати. Незграбно навалившись на спину кобили, Дмитро Борисович насилу видряпався на неї. За хвилину вони вже мирно їхали поруч. Археолог їхав мовчки, позираючи недовірливо то на кобилу, яка чомусь тепер бігла цілком мирно і спокійно, то на Артема, який, здавалося, заглибився в думки і зовсім забув про розповідь свого супутника. Нарешті Дмитро Борисович зітхнув, наче наважившись, і звернувся до юнака:
— Е… мені здається, Артеме, що наша з вами розмова з приводу вдачі моєї кобили мала, так би мовити, особистий, приватний характер… і навряд чи варто переповідати все це товаришам… Як ви гадаєте, чи маю я рацію?
— Цілком згодний, Дмитре Борисовичу.
— Дуже радий. Я так і думав, що ви одразу зрозумієте деяку незручність, гм… Скажімо, я затримався тому, що…
Археолог вагався, йому важко було вигадати пристойну переконливу причину:
— Тому, наприклад, що ослабла попруга на попоні, її треба було підтягти, Дмитре Борисовичу, а це досить важко для незвичної людини, — охоче допоміг йому Артем.
— Так, так, я й сам щойно хотів сказати відносно попруги, — зрадів археолог. — І, крім того, у мене є до вас, кхм, ще одне, суто особисте прохання. Ну навіщо так гнати коней, наче на пожежу? Отож надалі — стримуйте ви наших завзятих кавалеристів. Добре? Ну куди нам поспішати? Тільки стомлюватися…
— Гаразд, Дмитре Борисовичу, — погодився юнак. Він чудово розумів, що знервованого археолога треба заспокоїти.
Вони під їхали до товаришів, які нетерпляче ждали їх. Кількома словами Артем розповів вигадану причину затримки, відчуваючи на собі весь час неспокійний погляд Дмитра Борисовича, який, мабуть, побоювався, що юнак не стримається і скаже щось зайве. Втім, усе обійшлося добре, і група вирушила далі. Тепер їхали вже повільно, і Дмитро Борисович незабаром повеселішав. Він навіть знову почав перекладати те, що пояснював Варкан, показуючи на схил горба коло самого урвища, до якого вони під’їжджали.