Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
— Зараз, зараз! — Археолог негайно звернувся до Варка на з запитанням. Потім швидко заговорив:
— Так і є! Скіфи самі видобувають руду. Зовсім, каже Варкан, недалеко звідси. Він навіть пропонує, якщо ми бажаємо, проїхати туди, він усе покаже.
— Охоче, — погодився геолог, запрошуючи жестом молодого скіфа показувати дорогу. Варкан круто повернув коня, пригнувся до його шиї і помчав. Товариші ледве встигали за ним.
Вони мчали між наметами й возами через усе стійбище. Варкан, мабуть, стомився, ждучи весь час перед тим своїх супутників, що частенько спинялися й розглядали вози, намети тощо. Тепер він вирішив трохи розважитися швидкою їздою.
Пригнувшися до шиї коня, він мчав галопом. Іван Семенович з насолодою й собі попустив поводи: його кінь не хотів відставати від Варканового, він також зразу перейшов на галоп. Так само зробили без найменшого втручання вершників і інші коні. Артемові, правду сказати, було трохи страшнувато, але визнати це перед товаришами він соромився і тому віддався на милість коня, Ліда закусила губу, міцно тримала повід, але теж не робила спроби спішити свою жваву кобилу.
І всі вони тільки через кілька хвилин згадали про Дмитра Борисовича. Де ж він? Археолог зник!
Вони встигли вже виїхати з стійбища і тепер їхали степом. Коні грудьми розсікали високу жовто-рожеву траву, яка могла сховати в собі людину. Справді, де ж Дмитро Борисович? Як трапилося, що він загубився?..
— Варкане! Варкане! — голосно гукнув Артем. — Стій — Він важко дихав після швидкої, напруженої їзди.
Скіф відразу спинив коня. Він озирнувся, показуючи своє енергійне, веселе обличчя. Його допитливі очі уважно дивилися на юнака.
— Дмитра Борисовича загубили! — вигукнув Артем.
— Справді, де він? — озирнувся навколо й Іван Семенович.
Варкан вдивлявся в далечінь. Але й він не бачив ніде археолога.
— Дмитре Борисовичу! Дмитре Борисовичу! — залунали дружні вигуки.
Звідкись здалека долинула ледве чутна відповідь:
— Я тут…
— Де? — закричав що було сили Артем.
— Тут… у степу…
— Рушайте сюди, до нас!
— Не виходить…
— Чому? — широко розплющив очі Артем, вдивляючись туди, звідки долинав голос. Але бачив перед собою тільки рівний степ, на якому гойдалася висока й густа рожева трава.
— Під’їжджайте до мене! — долинув знову голос Дмитра Борисовича.
Артем запитливо поглянув на геолога; той кивнув головою, наче дозволяючи, — і юнак вмить натягнув поводи і поскакав назад. Що таке трапилося з Дмитром Борисовичем?
Перше, що Артем помітив серед густої трави, була голова кобили археолога. Вона піднялася на мить, глянула на юнака, що наближався, і знову сховалася: виходить, в цій рожевій траві не важко було сховатися й коняці, така вона була висока. А ось і сам Дмитро Борисович! Обличчя археолога було сердите, в голосі відчувалось явне роздратування. Дмитро Борисович гнівався. На кого ж? Пояснення прийшло одразу ж таки, а першими словами археолога.
— Отаке, значить, у вас ставлення до старших товаришів, юначе? Поскакали собі, а що зі мною, вам байдуже?
— Дмитре Борисовичу, та я…
— Мовчіть! Ця проклята коняка зовсім не така спокійна, як ви всі запевняли мене. Я спиняв її, щоб не скакати так шалено. Так що ж ви думаєте, вона послухалася мене? Ні! Вона погнала за вами як скажена. Я спиняв її, я благав її, просив, щоб вона заспокоїлась… я тягнув за поводи щосили… чи вона тягнула мене поводами, вже не пам’ятаю…
Артем відчував, що ось-ось не стримає сміху. Але це було неможливо: Дмитро Борисович вбачав би в цьому особисту образу. Тому юнак щосили намагався зберегти серйозний вигляд. А археолог обурено вів далі:
Чого тільки я не робив! Я спиняв її ногами, стискував їй боки, кричав їй, щоб вона спинилася. Де там! Клята тварина мчала степом як вітер, намагаючись до того ж весь час скинути мене…
— Та це ваша кобила просто йшла галопом…
— Мовчіть, кажу вам! Галоп я прекрасно знаю, бачив його кілька разів у кіно. Це коли кінь хоч і швидко, але розмірено скаче — і людина ритмічно підстрибує в сідлі разом з ним. Еге, це мені відомо! Коли б то був галоп! Бо ж хіба тут можна було ритмічно підстрибувати, якщо, я вам кажу, ця потвора весь час намагалася скинути мене через голову?..
Артем одвернувся, щоб археолог не помітив, як його обличчя страшенно перекривилося від ледве стримуваного сміху.
— Нарешті я вхопився обома руками за її шию. Я випустив, звісно, поводи, бо вони були вже ні до чого. І тoді ж таки загубив попону, яка править тут за сідло… Нічого, до речі, тут смішного немає, Артеме! Це неввічливо й нетактовно— сміятися, коли вам розповідають про такі неприємності!