Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]

Савку давив смуток. Він не те, що не міг так одягатися, а навіть не знав, що далі їсти, бо торбинка з сухарями, які вдалося насушити в лікарні, вже дуже схудла. «Кому потрібне моє життя в такому безмежному світі? Через що мені довелося розлучитися з матір’ю, батьком, з рідним домом? Чи повернуся я ще колись у своє селище, де вікнами на схід стоїть рідна хата?» Хлопець не знаходив відповіді на жодне запитання, і від того його смуток ставав дедалі глибшим.

Дерево над будинком тримало гнізда, які колихалися під кожним подихом вітру. Він задивився на ті гнізда і тут відчув, що хтось позаду схопив його за комір, почув грубий окрик:

— Ось ти де, паршивцю!

Біля нього стояв чоловік у шинелі й гімнастерці, справжній солдат із гнівно перекошеним обличчям.

Чоловік приволік його в будинок, затягнув у бокову кімнату і кинув на підлогу. Савка навіть не ощетинився. Відчув залізні кулаки того дядька, який невідомо чого на нього визвірився, відчув, що краще не заперечувати й не боротися. В кімнаті було повно старого мотлоху, поламані стільці, сокири й лопати, порожні мішки.

Він ліг на той мотлох, навіть не настеливши собі ганчір’я. Пізно ввечері з того боку стукнув засув, дядько вдарив його чоботом під бока і, не дочекавшись, доки Савка прокинеться, поволік його коридором. Хлопець опинився в тій кімнаті, де допіру жінка з білою косою проводила урок. Дядько, сапаючи повітря чорним беззубим ротом, швирнув його в двері. Савка впав біля дошки, боляче вдарившись об підлогу. За мить ним оволоділа жага помсти, йому захотілося прибити дядька, схопити його в руки й тріпати ним, як ганчіркою, а потім щосили вдарити об парту так, щоб він упав, заюшений кров’ю. Дядько вийшов у коридор, напевне, хотів когось погукати, а Савка тим часом схопив кочергу біля грубки і став за дверима. Щось його підкинуло, може, відчуття небезпеки, може, злість і безвихідь, що на них наштрикався безліч разів. Він стояв із закритими очима. Коли дядько з’явився на порозі, гухнув його кочергою по голові, безпомильно, не дивлячись.

Дядько похитнувся, страшно глянув на нього вивернутими очима, опустився на підлогу, по-тваринному закричав, став битися в судомах. Савка подумав, що це смерть, він ніколи не бачив, як люди помирають. Гасова лампа на вікні блимала, напевне, вже ні на чому було горіти. Савка хотів тікати, рушив до порогу, але в коридорі почулися кроки. Коли жінка з білою косою зайшла, він весь тремтів і не міг мовити ні слова.

Трохи згодом вони сиділи в тісній кімнаті, прибудованій до школи. Жінка налила йому кип’ятку і поклала тульський пряник. Вона говорила, немов сама із собою, можливо, через трагедію, яка висіла над нею, як брила.

— Як тебе звати, часом не Володею? Хоча ні. Це рідкісне ім’я.

— За нього ти не хвилюйся, в нього чорна хвороба, скоро очуняє.