Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #4
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-3115-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2». Краткое содержание книги:
Я зітхнув. Ґотанда похитав головою.
— Та я не можу нічого перевірити, — провадив він далі. — Нема ніяких доказів, що я вбивця. І трупа нема. І лопати. І штани не заляпані землею. І на руках ніяких мозолів. Зрештою, копанням однієї могили мозолів не натреш. Де закопав — також не пригадую. Навіть якби пішов у поліцію та в усьому зізнався — хто мені повірив би? Нема трупа — нема вбивства. Спокутувати вину — і то нема перед ким. Кікі зникла. Тільки це мені відомо. Я не раз намагався тобі в усьому зізнатись, але не зумів. Побоювався, що, може, наша дружба розпадеться, якщо я все розповім. Знаєш, поки я з тобою зустрічався, почав розслаблятись. І врешті-решт перестав відчувати прірву в собі. Це для мене — дуже цінна річ. Я не хотів утрачати нашої дружби. А тому відкладав нашу розмову на потім. Думав: наступного разу, трохи пізніше… І от дотягнув до сьогодні. А насправді вже давно мав би зізнатися в усьому…
— Зізнатися? — перепитав я. — Але ж, як ти казав, у тебе нема доказів…
— Справа не в доказах. Я мав тобі сам про все розповісти. Але я приховував. От у чому проблема.
— Ну, добре. Припустімо, що ти справді вбив Кікі. Але ж ти не збирався її вбивати, чи не так?
Він подивився на розкриті долоні.
— Не збирався. Не мав для цього причини. Навіщо мені було її вбивати? Вона мені подобалася. Ми з нею дружили — хоч і в досить обмеженій формі. Про що тільки не розмовляли! Я розповідав їй про дружину. Кікі уважно мене слухала. Навіщо я мав би її вбивати? Та все-таки вбив. Ось цими руками. Хоча й не мав такого наміру. Я душив її, наче свою тінь. І поки душив, думав: це — моя тінь. Якщо я уб’ю цю тінь, моє життя піде на лад. Та це не була моя тінь. А Кікі. Щоправда, все сталося там, у світі темряви. Там — зовсім інший світ, відмінний од нашого. Розумієш? Не цей. І заманила мене туди Кікі. Казала: «Будь ласка, задушіть мене! Я дозволяю». Сама заманила й дозволила себе задушити. Я не брешу. Саме так і було… Я сам не збагну, як таке могло статися. Наче якийсь сон. Що довше я думав, то дедалі більше реальність наче у воді розчинялася.
Я допив залишки теплуватого пива. Сигаретний дим, піднімаючись угору, густішав і в потоці повітря гойдався, як під час якогось надприродного явища. Хтось штовхнув мене у спину й попросив вибачити. По гучномовцю оголосили про готовність піци номер такий-то, столик такий-то.
— Ще вип’єш пива? — спитав я Ґотанду.
— Вип’ю, — погодився він.
Я підійшов до прилавка, купив два пива й повернувся за столик. Не промовляючи ні слова, ми взялися до пива. У піцерії кишіло людьми так, як на станції Акіхабара[65] в годину пік: відвідувачі безперестанку вешталися повз наш столик, не звертаючи на нас ніякої уваги. Ніхто не витріщався на Ґотанду.
— Так що я казав? — спитав він із приязною усмішкою на губах. — У такій дірі, як «Шейкіз», жодної знаменитості не побачиш!
По цих словах Ґотанда потряс спорожнілою на дві третини склянкою пива, ніби пробіркою на уроці природознавства.
— Забудьмо, — тихо запропонував я. — Я зможу. Забудь і ти.
— Хіба я зможу? Тобі легко казати. Бо ти не задушив її своїми руками…
— Послухай… Але ж у тебе нема ніяких доказів. Перестань даремно себе катувати. А ти часом не граєш якоїсь ролі, коли пов’язуєш своє відчуття вини зі зникненням Кікі? І така можливість є, правда?
— Ну, тоді поговорімо про можливості, — сказав Ґотанда і поклав долоні на стіл. — Останнім часом я часто про них думав. Існує багато можливостей. Скажімо, можливість того, що я вб’ю свою дружину. Якщо вона попросить, як Кікі, — можливо, задушу її так само. Тільки про це й думаю. І що довше думаю, то дедалі більшої сили набирає така можливість. І ніяк її не зупинити. Вона не піддається моєму контролю. У дитинстві я не тільки поштові скриньки підпалював. Я вбив чотирьох котів. Різними способами. Не міг стриматися. Серед ночі у сусідніх будинках вікна бив каменем із рогатки — і тікав на велосипеді. Впи´ну не знав, хоч убий. Досі про це нікому не говорив. Уперше тобі розповідаю. Сказав — і відразу полегшало… Та це не означає, що я зупинюся. Ні, не вдасться. Поки не засиплеться прірва між тим, кого граю, і мною справжнім, від народження. Я сам це прекрасно розумію. Відтоді, як я став професійним актором, ця прірва тільки глибшала. Чим масштабнішим ставали мої ролі, тим сильнішала віддача в протилежний бік. І нічим тут не зарадиш. Можливо, я скоро вб’ю свою дружину. Я себе не контролюю. Бо це відбувається в іншому, не нашому світі. Мені несила цьому опиратися. Так закарбовано в моїх генах. Чітко й недвозначно.
65
Акіхабара — великий торговельний район Токіо, що славиться продажем різноманітної електронної техніки.