Пригоди Шерлока Холмса. Том IV

— Так, пригадую, одного разу я бачив старого Ральфа, що йшов парком до того будиночка з кошиком у руці. Але тоді мені й на думку не спало, що то були харчі.

— А ви розпитували сусідів?

— Так. Я розмовляв з начальником станції та з хазяїном сільського заїзду. Я просто спитав, чи знають вони що-небудь про мого давнього друга Ґодфрі Емсворта. Вони обидва запевняли мене, що він вирушив у подорож навколо світу. Повернувся з війська додому, але майже одразу поїхав подорожувати. Так, мабуть, думають усі.

— Ви нічого не казали про свої підозри?

— Нічого.

— Ви мудро вчинили. Цю справу неодмінно треба розслідувати. Я поїду разом з вами до Таксбері-Олд-Парку.

— Сьогодні?

Сталося так, що саме тоді я закінчував справу, описану моїм другом Ватсоном як «Пригода в інтернаті», — в ній був серйозно замішаний герцог Голдернеський. Крім того, я дістав доручення від турецького султана, яке вимагало негайних дій; інакше це могло призвести до вельми прикрих політичних наслідків. Отож, судячи з записів у моєму щоденнику, я лише на початку наступного тижня зміг поїхати разом з містером Джеймсом М. Доддом до Бедфордшира. Дорогою до Юстонського вокзалу ми взяли з собою суворого, мовчазного сивого джентльмена — з ним я вже домовився раніше.

— Це мій давній приятель, — пояснив я Доддові. — Можливо, його допомога й не знадобиться нам, але може й стати в пригоді. Поки що немає рації говорити про це докладніше.

З Ватсонових оповідей читач уже, звичайно, знає, що я не кидаю слів на вітер і не люблю заздалегідь ділитися думками. Додд виглядав здивованим, але більше нічого не питав, тож ми продовжували нашу мандрівку втрьох. У потязі я спитав Додда про одну річ: мені хотілося, щоб це почув наш супутник.

— Ви сказали, що ясно бачили обличчя вашого друга крізь вікно, — так ясно, що відразу його впізнали?

— Я не маю в тому жодного сумніву. Він притулився до самісінької шибки. Світло лампи якраз падало на його обличчя.

— А може, то був хтось інший, схожий на нього?

— Ні, ні, то був він.

— Але ж ви говорили, що він змінився на обличчі?

— Змінився тільки колір обличчя. Воно було — як би краще сказати? — біле, мов черево риби. Наче крейдою вимащене.

— Все чи лише подекуди?

— Здається, подекуди. Особливо виразно я бачив його чоло, коли він притулився до вікна.

— Ви обізвалися до нього?

— Я був надто здивований і спантеличений тієї хвилини. Потім я кинувся за ним навздогін, як уже розповідав вам, але марно.

Правду кажучи, мені вже все було зрозуміло; залишалося з’ясувати тільки одну невеличку деталь. Після досить-таки тривалої мандрівки ми нарешті дісталися дивного, недоладного старого будинку — того самого, який описував мій клієнт. Двері нам відчинив старий ключник Ральф. Я найняв коляску на цілий день і попросив свого літнього приятеля зачекати в ній, доки ми його не покличемо. На Ральфові, маленькому зморшкуватому дідкові, були звичайний чорний піджак і смугасті штани, але з одним курйозним додатком. На руках він мав бурі шкіряні рукавички. Побачивши нас, старий миттю стягнув їх і поклав на столик у передпокої. Як уже зазначав, напевно, мій друг Ватсон, я маю чудовий нюх і одразу відчув слабкий, але прикметний запах. Ним тягло з боку столика. Я обернувся, поклав на столик капелюх, немовби випадково скинув його на підлогу, нахилився, щоб дістати, й потяг носом повітря; мій ніс був десь за фут від рукавичок. Так, запах дьогтю, безперечно, йшов від них. Прямуючи до кабінету господаря, я вже вважав справу скінченою. Шкода, що мені доводиться розкривати карти, переповідаючи свою історію! Тільки приховуючи окремі ланки в ланцюзі подій, Ватсон умів так майстерно завершувати свої оповіді.