Аеніль
- Автор: Кузьменко Дмитро Федорович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 978-966-10-2002-2
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Аеніль». Краткое содержание книги:
У школі свої традиції, звичаї і правила, не всі з яких відомі стороннім. Тиха, сором'язлива і невміла у чарах Аеніль стикається з небезпечними істотами, забороненими чарівницькими експериментами, таємними спілками учнів і викладачів, смертельними чарами, плетивом змов і підступів, расовою та становою нерівністю.
Чи зможе вона усупереч усьому гарно вчитися, знайти друзів, пережити кпини однокласників, вберегти свою сестричку Іно?
Праворуч від саду був розміщений великий обгороджений майданчик для різних ігор і фізичних занять. Раніше тут відбувалися факультативні уроки для учнів, але нині все було порожне і покинуте. Ліворуч знаходився невеличкий лабіринт з рівно підрізаних кущів самшиту. Там теж іноді проводилися змагання.
— Жаль, що доступ у цей двір вже давно закритий, — промовила Ірене. — Коли я вчилася, то ми дуже полюбляли тут гратися. Тут набагато чистіше і цікавіше, ніж у внутрішньому дворі Академії. Там у лісі і заблукати можна, і місць дія ігор практично немає. А тут все було спеціально спроектовано і розроблено для цього.
— Чому ж його закрили?
— Цей сад розбили і виростили зовсім недавно, кілька десятиліть тому. Раніше тут була звичайна галявина перед головним корпусом Академії. Здібності нинішніх магів і близько не зрівняти з тими, що мали будівничі усього замкового комплексу Академії. Тому всі ті чари захисту, які були накладені на це місце, не можуть і близько зрівнятися навіть із захистом, що має вестибюль, а ти бачила, у що він перетворився… Невідомо, чому будівничі майже повністю позбавили захисту це місце. Навіть вузлички у нижньому замку краще захищені, ніж цей сад… Тому його й закривають, коли виникає якась небезпека.
Жінка і дівчина пройшли садом попід пронизливий зимовий вітер, який проносив рідкі сніжинки, і зупинилися перед брамою, що вела до нижнього замку. Комплекс Академії складався з двох частин: верхнього замку, що включав головний корпус Академії та цей невеликий парк перед ним, а також нижнього замку, де знаходилося щось на зразок невеличкого містечка — кілька вузеньких вуличок, де працювали різні ремісники та жили охоронці Академії.
— Ця брама теж закрита, — промовила Ірене.
Жінка пішла попід мурами ліворуч і зупинилася лише у їхньому кінці, де прохід між високою зеленою стіною лабіринту та кам’яним валом, що огороджував верхній замок, ставав зовсім вузький. Вона дістала з кишені якийсь камінець у формі трикутника, вклала його у заглибину у стіні і, з чималим зусиллям, повернула. Стіна заскрипіла, і в ній просунулася усередину велика плита, відкриваючи маленький темний прохід.
— Це, здасться, єдиний хід у нижній замок, що не використовує чарівний простір. Він контролюється, і Евагору… майстру Елітісу довелося постаратися, щоб дістати для мене пропуск, — сказала Ірене.
— А чому ви не хотіли йти чарівним простором? — сказала Гелео, коли вони зайшли у темний і дуже вузький прохід, де було трохи моторошно.
— Я хотіла… Я просто не можу. Для мене чарівні простори вже не існують. Вони тільки для тих, у кого є чари…
— А… Вибачте…
— Та нічого. Я навіть рада. Не треба собі ламати голову тією жахливою плутаниною, що у них відбувається, і остерігатися усіх небезпек, що там трапляються.
Нарешті Ірене й Гелео вийшли з проходу й опинилися у тісному провулочку. Тут були ряди дво- і триповерхових будиночків. Брудних і похмурих. Вікна у більшості були забиті. Вже вечоріло, але світла ніде не було.
— Ремісники можуть покидати Академію, — сказала Ірене, коли помітила погляд лебенійки. — їм часто потрібно у справах до гавані і порту. І, коли в нас почалися проблеми, вони вирішили, що безпечніше буде перечекати там. Та все ж, дехто залишився, — трохи тихішим і хмурішим голосом додала жінка.
Гелео озирнулася на непомітні двері у стіні, з яких вони вийшли. Ті були повністю сховані за якимись ящиками та дерев’яними бочками. Потім лебенійка пішла за Ірене. Вираз її синього обличчя ставав усе більш сумним і тривожним.
Вони пройшли кілька невеличких вуличок, на одній з яких Ірене змусила Гелео притиснутися до заглибини у стіні.
— Це головна вулиця, — тихо проказала жінка. — Тут можуть чергувати майстри-охоронці.
Але нікого не було, і вони змогли швиденько перетнути дорогу і зникнути в інших, більш брудних і темних вуличках. Зрештою, Ірене з Гелео підійшли до непримітного будиночку у кінці тісного і кривого провулку. Будинок був з якогось дуже чорного каменю. Гелео спершу вирішила, що там темна прірва, а не споруда. Всюди на вулиці було темно, лише в одному високому віконці у будинку навпроти тремтіло слабке світло свічки. Ірене підозріло глянула на те вікно та пробурмотіла більше до себе, ніж до Гелео:
— Вони повинні тут все контролювати…
Проте в двері вона не стукала, а стала неподалік будинку, немов в очікуванні чогось. І справді, через деякий час у кінці вулиці з’явилася темна постать. Вона йшла швидко і рішуче, довге сиве волосся розвіювалося на вітрі. Коли постать підійшла, Ірене вклонилася і промовила: