Острів Дума

— А потім подзвонив твій друг Ваєрмен, сказав, що тобі треба допомогти... і надіслав мені фото твоїх картин. Я дуже хочу їх побачити в натуральному вигляді. Ну, розумієш, я завжди знала, що в тебе є якийсь талант, бо ти тоді стільки блокнотів звів, коли рисував, щоб розрадити Лін, ну, того року, коли вона дуже хворіла...

— Я рисував? — Я пригадав той рік, коли Мелінда хворіла, інфекції чіплялися до неї одна по одній, кульмінацією стали масовані напади діареї, либонь викликані великою кількістю антибіотиків в організмі, її тоді на цілий тиждень запроторили до лікарні. Тієї весни вона схудла на десять фунтів. Якби не літні канікули і не її першокласний розум, вона напевне залишилася б на другий рік. Але ніяких блокнотів, в яких я начебто для неї щось рисував, я пригадати не міг.

— Фредді — Фазан? Карла — Краб? Дональд — Динозаврик? — пам’ятаєш?

Дональд-динозаврик чимсь невловимим відгукнувся десь у глибині моєї душі, проте...

— Не пам’ятаю, — сказав я.

— Ейнджел тоді ще казав, що їх варто спробувати опублікувати, як це ти забув? Але теперішні... О Господи, ти знав, що вмієш так малювати?

— Ні. Я почав цим потроху цікавитися, коли переїхав жити на озеро Фален, але все зайшло набагато далі, ніж можна було очікувати.

Тут я згадав картину «Ваєрмен дивиться на захід» і безносого Цукерку Брауна і вирішив, що тільки-но виступив в ролі найскромнішого скромняги у світі.

— Едді, ти не проти, якщо я напишу решту запрошень, як в макеті? Я можу ще змінити текст, зробити його елегантнішим.

— Пан... — я мало не сказав Панда. — Пам, я не маю права тебе про щось прохати.

— Мені самій це цікаво.

— Справді? Тоді о’кей.

— Я напишу й надішлю електронною поштою до Ваєрмена. Ти зможеш все вичитати перед тим, як він відправить запрошення до друкарні. Він просто золото, цей містер Ваєрмен.

— Так, — погодився я. — Він золото. Ви обоє дуже мені допомогли.

— Ну, так, а чом би й ні? — явно вдоволено погодилася вона. — Ти потребував допомоги. Тепер ти мусиш дещо зробити для мене.

— Що?

— Ти мусиш подзвонити дівчатам, бо вони просто в розпачі. Особливо Ілса. Зробиш?

— О’кей. І ще одне, Пам.

— Що, милий? — я певен, вона промовила це слово машинально, не здогадуючись, як воно може вжалити. Авжеж, так, вірогідно, вона пережила щось схоже, коли почула промовлене мною у Флориді її пестливе ім’я, яке, добігаючи по телефонним лініям півночі, ставало з кожною милею все холоднішим.

— Дякую, — промовив я.

— Нема за що.

Було тільки чверть по десятій, коли ми попрощалися й поклали слухавки. Тієї зими час ніколи не пролітав так швидко, як вечорами, коли я перебував у Малій Ружі і, стоячи перед мольбертом, дивувався тому, як швидко вицвітають призахідні кольори; і час ніколи не повз так повільно, як того ранку, коли я робив раніше відкладувані телефонні дзвінки. Я проковтував їх послідовно, один за одним, як приписані ліки.

Подивився на бездротову слухавку в мене на колінах, промовив:

— От курв’ячий телефон. — І взявся далі набирати номери.